церковного року, яке відзначається 2 лютого. Цього дня урочисто згадується подія принесення Господа нашого Ісуса Христа Пресвятою Богородицею до Єрусалимського храму, після закінчення днів очищення (Лк.2:22-39). Хоча Діва Марія не мала потреби в ритуальному очищенні, все ж, вона на сороковий день виконала написане в Законі. Біля дверей храму її зустрів преведний старець Симеон, котрий прийняв на руки Немовлятка-Христа, виголошуючи головну пісню свого життя – “Нині відпускаєш раба Твого, Владико, за словом Твоїм з миром, бо побачили очі мої спасіння Твоє, що Ти приготував перед лицем всіх людей, світло на одкровення народам, і славу людей Твоїх, Ізраїля”. Йосиф та Марія, слухаючи такі дивні слова, все більше переконувалися, що таємниця Боговтілення вже відкривається людству повною мірою.
Це свято – одне з найдавніших у християнській Церкві. З’явилося воно в Єрусалимській Церкві десь близько IV cтоліття. Згодом із Єрусалиму перейшло до інших помісних Церков. Цікаво, що вчені свідчать, що свято в Західній та Східних Церквах мало різні причини для свого поширення. Так, католицькі дослідники особливе богослужіння свята припиписують або Римському папі Геласію (496 рік), або святителю Григорію Великому (600 р.). За цим твердженням особливе свято в цей день повинно було замінити собою святкування поганського свята бога Луперка. Тоді римляни приносили жертви кіз і цапів, кров’ю з яких обмащувалися жерці. Потім, до речі, зі шкір убитих тварин робили ремені та паски, якими учасники містерій били усіх, хто зустрічався їм дорогою. Паски луперкалій називали “фебруа”, звідси, вочевидь, і походить і назва місяця Римського календаря фебруарій – лютий. Отже, свято Стрітення на Заході утвердлилося як спроба подолати подібні дикі та антихристиянські звичаї.
У Східній (Візантійській) Церкві історія свята Стрітення має інші акценти. За часів правління імператора Юстиніана (524 р.) в Царгороді та його околицях почалася страшна моровиця, яка нищила до десяти тисяч людей щодня. Таке жахіття доповнив і страшний землетрус, який стався в сусідній Антіохії. Він зруйнував багато будинків і забрав чимало людських життів. Саме в час таких випробувань і людських страждань в Константинополі було звершене урочисте благальне моління та літія (хресна хода) в день свята Стрітення. Сталося диво – за щирими молитвами жахлива моровиця, яка тривала уже кілька місяців поспіль, припинилася. На згадку про це чудо утвердилася традиція щороку цього звершувати особливе моління з процесією – літію.
До української Церкви свято Стрітення прийшло, швидше за все, з Візантії, ще з часів святого князя Володимира. Однак нині святкова літія не виключається зі складу Всенічної. Натомість, особливою практикою на православних парафіях цього дня була відправа чину малого освячення води – “Малої Агіасми”. Священнослужителі освячують воду, окропляють богомольців та дають їм набрати її додому для благочестивого використання. За народними віруваннями “стрітенська вода” має велику силу, приносить душевне та тілесне уздоровлення, якщо використовується з благоговінням та християнською розважливістю.
Чин освячення свічок на свято Стрітення відсутній в практиці Грецької Церкви. Залучення його до регулярної богослужбової практики Української Церкви приписують Київському митрополиту святому Петру Могилі, який у своєму відомому “Требнику” 1646 року помістив близько 40 невідомих раніше чинів. Чимало з них є переробленими на православний лад чинами з латинського “Римского Ритуалу” (Rituale Romanum). Саме до цього списку і належить чин, який вперше використовується в Требнику святителя Петра (Могили) – Чин освячення свічок на свято Стрітення. Справа у тому, що в католиків був такий обряд – урочиста хода зі свічками на Стрітення. Саме для цього потрібно було й благословити принесені людьми свічки. Християнський символізм цього дійства відсилає нас до світильників п’ятьох мудрих дів із притчі Христової, або до молитви старця Симеона, в якій він згадує про “світло на одкровення народам”.
Тим не менше, слід особливо наголосити, що популярність використання освяченої в храмі стрітенської свічки була спричинена давньою пристрастю людей до язичничництва. Справа в тому, що 2 лютого – це день, коли язичники на наших землях вшановували день Громниці – свято на честь божка Перуна. За їхніми віруваннями, це єдиний день, коли можна було почути гуркіт грому взимку. Амулетом, який мав захищати їх від подібних небезпек, було щось схоже на сучасну свічку. Нині освячена на свято Стрітення свічка часто прямо так і називається “громничною”. Їй приписують безліч магічних властивостей. Так, саме громничну свічку давали покійнику в руки, або ще живій людині, яка лежить на смертному ложі, щоб та швидше віддала Богу душу та не мучилася. Це її ставлять на вікно, щоб “умилостивити” Перуна в час негоди та блискавок. Це її використовують для багатьох магічних, язичницьких обрядів і заклинань.
Православні християни повинні розуміти всю небезпеку таких нерозважливих і небезпечних дій. Вважати освячену в храмі річ амулетом – величезний гріх. Гріх боговідступництва, ідолопоклонства, порушення одночасно перших двох Заповідей Божих! Ми не віримо в те, що свічка чи будь-що інше має силу саме по собі. Ми не віримо, що свічка здатна охороняти. Проте віримо, що вона є символом полум’яної віри християн. Вона є прообразом Ісуса Христа – “Світла істинного”. Дивно було б вважати свічку оберегом проти хвороб і злих сил, при цьому, маючи більше довіри до самого предмету, ніж до самого Бога. Якщо Бог всемогуній, то навіщо йому ваша свічка? Марновірство немає нічого спільного з істиною вірою, і навіть більше – прямо суперечить йому.
У молитві на освяченя свічок на Стрітення священик просить про речі, які саме протилежні марновіству: “Дай, Милостивий, щоб як це світло, вогнем видимим запалене, проганяє нічну пітьму, так щоб серця наші, вогнем невидимим, світлістю Духа Святого просвічені, оминули сліпоту всіляких гріхів, щоб змогли ми очищеним оком душі бачити те, що Тобі благовгодне і для нашого спасіння благопотрібне. І щоб сподобитися нам перемогти темні небезпеки світу цього і досягнути світла безперестанного…”
Отже, приписування стрітенським свічкам, чи будь-яким іншим свічкам, або предметам особливих властивостей коріниться не в християнському віровченні, але в залишках давнього поганського світогляду. Люди бажають лише виконати певний ритуал для того, щоб вирішити свої проблеми. У той час, коли скорботи часто посилаються нам для випробування нашої віри, а для вирішення фундаментальних життєвих проблем необхідно докладати значні зусилля. Свічка допоможе лише тоді, коли ми будемо, запалюючи її перед іконою, молитися до Бога, щоб Він послав нам сили для подальшої боротьби з темрявою в собі та довкола нас.
З нагоди свята у нашому храмі було завершено урочисте богослужіння. А після літургії відбулося освячення води та свічок.
