Святині храму

З милості Божої у храмі на честь ікони Божої Матері “Живоносне Джерело” зібрано чимало часток мощей святих угодників. Більшісь із них перебувають у невеличких іконах, розміщених у спеціально влаштованному релікварії, розташованому у бічному приділі храму на честь Усіх святих. Цей ковчег-мощовик упродовж кількох десятиліть був ракою для мощей святої великомучениці Варвари. Мощі трьох вельми шанованих святих (святителів Миколая і Спиридона, а також великомучениці Варвари) знаходяться у їх іменних іконах, розташованих у центральній наві храму.

  Святитель Спиридон, єпископ Тримифунтський чудотворець

Святий Спиридон Тримифунтський, також Спиридон Саламінський (грец. Ἃγιος Σπυρίδων бл. 270 року, Аскія, Кіпр — 25 грудня, близько 348 року) — ранньо-християнський кіпрський святий та чудотворець, єпископ міста Тримифунт (сучасний Саламін). Святий шанується у православній та римо-католицькій Церквах.

Святитель Спиридон Триміфунтський народився в кінці III століття на острові Кіпр. Про його життя відомостей збереглося мало. Відомо, що він був пастухом, мав дружину і дітей. Всі свої кошти він віддавав на потреби ближніх і мандрівників, за це Господь винагородив його даром чудотворення: він зціляв невиліковно хворих і виганяв бісів. Після смерті дружини, в часі царювання імператора Костянтина Великого (306 – 337), його хіротонізовано на єпископа Кіпрського міста Триміфунта.

У сані єпископа святитель не змінив свого способу життя, з’єднавши пастирське служіння із справами милосердя. За свідченням церковних істориків, святитель Спиридон в 325 році брав участь в діяннях I Вселенського Собору. На Соборі святитель вступив в змагання з грецьким філософом, що захищав аріїв єресь. Проста мова святителя Спиридона показала всім неміч людської мудрості перед Премудрістю Божою: «Слухай, філософе, що я буду говорити тобі: ми віруємо, що Всемогутній Бог з нічого створив Своїм Словом і Духом небо, землю, людину і весь видимий і невидимий світ. Слово це є Син Божий, Який зійшов заради наших гріхів на землю, народився від Діви, жив з людьми, постраждав, помер для нашого спасіння і потім воскрес, спокутувавши Своїми стражданнями первородний гріх, і співвоскресив з Собою людський рід. Ми віруємо, що Він Єдиносутній і Рівночесний з Отцем, і віруємо цьому без всяких лукавих вигадок, бо таємницю цю осягнути людським розумом неможливо”.

В результаті бесіди противник християнства зробився його ревним захисником і прийняв святе Хрещення. Після розмови зі святим Спиридоном, звернувшись до своїх друзів, філософ сказав: “Слухайте! Поки змагання зі мною велося за допомогою доказів, я виставляв проти одних доказів інші і своїм мистецтвом сперечатися відбивав усе, що мені представляли. Але коли, замість доказу від розуму, з вуст цього старця почала виходити якась особлива сила, докази сталі безсилі проти неї, оскільки людина не може опиратися Богові. Якщо хто-небудь з вас може мислити так само, як я, то щоб увірував в Христа і разом зі мною хай іде за цим старцем, вустами якого говорив Сам Бог”.

На тому ж Соборі святитель Спиридон явив проти аріан наочний доказ Єдності в Святій Трійці. Він взяв у руки цеглину і стиснув її; миттєво вийшов з неї вгору вогонь, вода потекла вниз, а глина залишилася в руках чудотворця. “Се три стихії, а плінфа (цеглина) одна, – сказав тоді святитель Спиридон, – так і в Пресвятій Трійці – Три Особи, а Божество Єдине”.

Святитель з великою любов’ю піклувався про свою паству. За його молитвамизасуха змінялася рясним животворящим дощем, а безперервні дощі – вітром, зцілювалися хворі, виганяли демони. Одного разу до нього прийшла жінка з мертвою дитиною на руках, просячи заступництва святого. Помолившись, він повернув немовля до життя. Мати, приголомшена радістю, впала бездиханною.

Але молитва угодника Божого повернула життя і матері. Якось, поспішаючи врятувати свого друга, обмовленого і засудженого до смерті, святитель був зупинений в дорозі несподівано розлитим від повені струмком. Святий наказав потоку: “Стань! Так велить тобі Владика всього світу, щоб я міг перейти і врятований був муж, ради якого поспішаю”. Воля святителя була виконана, і він благополучно перейшов на інший берег. Суддя, попереджений про те, що сталося чудо, з пошаною зустрів святого Спиридона і відпустив його друга.

Відомий з життя святителя і такий випадок. Якось він зайшов в порожню церкву, повелів запалити лампади і свічки і почав богослужіння. Проголосивши “Мир всім”, він і диякон почули у відповідь зверху лунаючі “безліч голосів, яківиголошували:” І духові твоєму “. Хор цей був великий і солодший від всякого співу людського. На кожній ектенії невидимий хор співав “Господи, помилуй”.Люди, які були неподалік захопились долинаючим з церкви співом і поспішили до неї. У міру того, як вони наближалися до церкви, чудовий спів все більше і більше наповнила їх слух і тішив серця. Але, коли вони увійшли до церкви, то не побачили нікого, окрім єпископа з небагатьма церковними служителями, і вже не чули більше небесного співу, від чого прийшли у велике здивування”.

Святий Симеон Метафраст, описувач його житія, уподібнював святого Спиридона патріархові Аврааму в чесноті гостинності. “Треба знати й те, як він приймав мандрівників”, – писав близький до чернечих кіл Созомен, наводячи у своїй “Церковній історії” дивний приклад з життя святителя.

Одного разу по настанні Чотиридесятниці в його будинок постукав мандрівник. Бачачи, що подорожній дуже стомлений, святий Спиридон сказав доньці: “обмий ноги цій людині, та запропонуй йому поїсти”. Але зважаючи що до посту не було зроблено потрібних запасів, бо святитель “куштував їжу лише в певний день, а в інші залишався без їжі”. Тому дочка відповіла, що в будинку немає ні хліба, ні муки. Тоді святий Спиридон, вибачившись перед гостем, наказав дочці підсмажити солоне свиняче м’ясо, що було у запасі і, посадивши за стіл мандрівника, взявся за трапезу, “переконуючи ту людину наслідувати собі. Коли ж останній, називаючи себе християнином, відмовився, – той додав:”Однак не потрібно відмовлятися, бо Слово Боже прорекло: “Все чисте є чистим” (Тит. 1,15) “.

Інша історія, повідомлена Созоменом, також вельми характерна для святителя: у святого був звичай із зібраного врожаю одну частину роздавати бідним, а іншу віддавати нужденним у борг. Сам він особисто нічого не давав, а просто показував вхід до комори, де кожен міг взяти, скільки потрібно, і потім повернути таким же чином, без перевірки і звіту.

Відома також розповідь Сократа Схоластика про те, як злодії вирішили викрасти овець святого Спиридона: пізно вночі забралися вони в кошару, але тут же невидимою силою виявилися зв’язаними. Коли настав ранок, святий прийшов до стада і, побачивши пов’язаних розбійників, помолившись, розв’язав їх і довго умовляв залишити беззаконний шлях і добувати прожиток чесною працею. “Потім, подарувавши їм по вівці і відпускаючи їх, ласкаво сказав: Бо жне даремно ви не спали”.

Часто уподібнюють святого Спиридона пророкові Іллі, бо так само по молитві його під час засух, котрі часто загрожували острову Кіпр, йшов дощ: “Равноангельного Спиридона бачимо, великого чудотворця. Колись країна від бездощів’я і засухи вельми постраждала, був голод і виразка, і багато безліч людей померли, за молитвами ж святителя зійшов з небес на землю дощ: люди ж, які визволили від лиха, подячно взивали: Радуйся, бо великому пророкові уподобівийся і дощ, який не допустить голод і недуги, своєчасно звів єси”.

Все житіє святителя приголомшує дивною простотою і силою чудотворіння, що була дарована йому від Господа. За словом святителя воскресали мертві, приборкувалися стихії, посоромлювалися ідоли. Коли в Олександрії Патріархом був скликаний Собор заради зруйнування ідолів і капищ, за молитвами отців Собору впали всі ідоли, окрім одного, самого шанованого. Патріарху у видіннібуло відкрито, що ідол цей залишився для того, щоб бути осоромленимсвятителем Спиридоном Тримифунтським. Викликаний Собором святитель сів на корабель, і в той момент, коли корабель пристав до берега і святитель ступив на землю, ідол в Александрії зі всіма жертовниками упав на землю, що сповістив Патріарху і всім єпископам наближення святителя Спиридона.

У праведності і святості прожив святий Спиридон земне життя і в молитві віддав душу свою Господу (+ бл. 348).

В історії Церкви святитель Спиридон вшановується разом зі святителем Миколаєм, архієпископом Мирлікійського. Мощі його покояться на острові Корфу в церкві його імені (крім правої руки, яка знаходиться в Римі).

Святитель Миколай, архієпископ Мирлікійський, чудотворець

19 грудня Свята Православна Церква згадує святого Миколая, архієпископа Мир Лікійських, чудотворця. Сказання про життя особливо шанованих святих донесло до нас відомості про життя і працю цього угодника Божого. Майбутній святий народився у лікійському місті Патарі наприкінці ІІІ століття. Батьки його були багатими й благочестивими, і за порадою його дядька, єпископа Патарського, присвятили сина на служіння Господу. В молоді роки Миколай був рукоположений на пресвітера і все життя своє віддав на служіння Богові та людям. Коли батьки померли, він роздав усе своє багатство убогим, стражденним та нещасним. Пам’ятаючи заповідь Божу, святий праведник робив добро таємно, не чекаючи винагороди за численні благодіяння. Життя майбутнього святителя було сповнене чудесних подій. Так, під час подорожі до гробу Господнього, Миколай заспокоїв бурю на морі і воскресив одного матроса, який впав з корабельної щогли й розбився на смерть. Повернувшись з Єрусалима, він мав бажання віддалитися від світу та цілковито присвятити своє життя Богові, але під час молитви почув Голос, який сказав йому: «Миколаю! Це не та нива, на якій принесеш ти очікуваний Мною плід. Зверни життя своє до людей, щоб прославилося в тобі Ім’я Моє…» Почувши ці слова, угодник зрозумів, що йому призначене Господом не чернече життя і, полишивши думки про усамітнення, вирушив у Мири, головне місто Лікії, не знаючи, що чекає там на нього.

У Мирах в цей час обирали єпископа на місце щойно померлого Іоанна, і найстаршому з архіпастирів було видіння: йому з’явився «Муж світлий» і наказав вночі, перед ранішнім богослужінням, стати в дверях та дожидатися прихожан. «Перший, хто увійде», – сказав він, – «і є обранець Божий; і ім’я йому – Миколай». Єпископ розповів про це іншим архієреям, і коли вони зібралися до церкви, він став біля вхідних дверей храму. Першим, хто увійшов у церкву, був святий Миколай. «Як звати тебе?» – спитав його єпископ. «Миколай, раб твоєї святині», – смиренно відповів йому великий чудотворець. Тоді єпископ, взявши його за руку, поставив посеред інших єпископів, і, звертаючись до народу, що сходився до храму, гучним голосом сказав: «Прийміть, браття, свого пастиря! Сам Дух Святий помазав його і доручив йому управління вашими душами. Не людський вибір, але суд Божий настановив його…» Громада радісно дякувала Господу, а майбутній святитель, підкорившись волі Божій, смиренно прийняв високий сан архієпископа, хоча й вважав себе недостойним бути намісником святительської кафедри.

Ставши пастирем лікійської церкви, святий Миколай повністю присвятив себе пастві й невтомно піклувався про благо духовних дітей своїх. Однак невдовзі мирне управління святителя було порушене жорстокими гоніннями, що їх відкрив проти християн імператор Діоклетіан. Вони розпочалися в Никомидії, а звідти поширились на всю Римську імперію, досягли й лікійської області. Святий Миколай, не боячись гонителів, безстрашно проповідував віру Христову, за що разом з багатьма християнами був ув’язнений, де у темниці страждав від голоду й спраги, терпів усілякі скорботи. З початку царювання імператора Костянтина гоніння припинилися, і Мир-Лікійський архієпископ, вийшовши з темниці, знов взяв управління над своєю паствою. У цей час нове лихо спіткало церкву: в ній почалися внутрішні чвари. Єресі і розколи взялися турбувати християн. В надрах самої церкви з’явилися неправдиві вчителі, на чолі яких став Александрійський священик Арій. Бажаючи відновити мир в церкві Христовій, імператор 325 року скликав у місті Нікеї єпископів з різних областей імперії для вирішення питань, що їх підняли відступники. Це був перший вселенський Собор, на якому були присутні 318 отців Церкви. Собор засудив аріанську єресь, також на ньому був складений Символ Віри до 8-го члена. На цьому соборі був присутнім й архієпископ Миколай, і під час гострої суперечки з Арієм, «не стерпівши богохульства, вдарив його по щоці…» Цей прикрий вчинок був справедливо засуджений усім собором єпископів. Святителя Миколая позбавили архієрейських знаків. Проте деякі з єпископів мали те ж саме чудне видіння, що було перед вибранням його в архієреї: вони «побачили з одного боку від святителя Ісуса Христа з євангелієм, а з другого – Матір Божу з омофором» Після цього відкриття святому Миколаю повернули архієрейські знаки і почали вшановувати його як угодника Божого.

Повернувшись у Мири, святий Миколай, як і раніше, продовжував керувати своєю паствою, здійснивши в цей час багато чудес. Свій земний вік він скінчив у глибокій старості, у 343 році, в Мирах, і був покладений у соборній церкві. З нетлінних мощів його точилося благовонне миро, від якого віруючі отримували зцілення. Згодом мощі були перенесенні в місто Бар (Італія), де вони спочивають і донині. Церква прославляє святого Миколая чудотворця на одному рівні зі святими апостолами і святкує день його упокоєння 19 грудня, а 22 травня – день перенесення мощів у місто Бар.

Святий Миколай для пастви був прикладом християнського життя, двері його дому були відчинені для всіх, кожного він приймав з любов’ю, був для дітей – батьком, для нужденних – годувальником, для тих, хто плаче, – розрадником, для знедолених – заступником.

Свята великомучениця Варвара Іліопольська

17 грудня у Православній Церкві звершується пам’ять святої великомучениці Варвари, яка жила в III столітті в місті Іліополі Фінікійському. Її батько – Діоскур (Діоскор) – був язичником, представником малоазійської аристократії за імператора Максиміана. Варвара відрізнялася особливою красою і була замкнута батьком у вежі для того, щоб приховати її від сторонніх очей. Вивчаючи навколишній світ, який було видно дівчині із вікон, свята Варвара прийшла до думки про буття єдиного Творця. Коли батько, бажаючи її одружити, дозволив виходити з вежі, Варвара познайомилася з християнами Іліополя і прийняла хрещення.

Коли батько дізнався про погляди дочки, Варвару жорстоко катували: били воловими жилами, а рани розтирали волосяницею. Правитель міста Мартіан надав батьку право здійснити суд над донькою, який, зрештою, і обезголовив святу діву. Діоскур і Мартіан отримали свою відплату, – вони обидва були спалені блискавкою. Разом зі святою Варварою була страчена свята Юліанія, яка відверто оголосила себе християнкою під час тортур святої Варвари.

У VI столітті мощі святої великомучениці були перенесені до Константинополя. Як свідчить церковне передання, в 1108 році царівна Варвара Комніна, дочка візантійського імператора Олексія Комніна, перед від’їздом до Київської Руси попросила в дар у свого батька мощі. Її чоловік, великий князь Святополк Ізяславович (у хрещенні – Михаїл), який роком раніше збудував у Києві кам’яну церкву, з почестями переніс до неї чудотворні мощі великомучениці і заснував Михайлівський Золотоверхий чоловічий монастир. Під час нашестя Батия мощі були сховані, а потім знову повернені на колишнє місце.

1644 року за Київського митрополита святителя Петра Могили частина пальця великомучениці була передана канцлерові Польського королівства Георгію Осолинському. У ті ж часи ліва рука, яка знаходилася тривалий час у Греції, була перенесена до міста Луцька, де була покладена в монастирській церкві на честь Воздвиження Хреста Господнього. У 1650 році великий гетьман литовський Януш Радзивіл, напавши на Київ, забрав дві частки мощей: від пальця та ребра. Частка від пальців дісталася його дружині, а потім – Київському митрополитові Йосипу Нелюбовичу-Тукальскому, а після його смерті потрапила в місто Батурин, в монастир Миколи Чудотворця, де мощі благоговійно шанувалися, як чудотворні.

У 1656 році Київський митрополит Сильвестр передав частину мощей Антіохійському патріархові Макарію.

На початку XVIII століття Київським митрополитом Йоасафом Кроковським був складений Акафіст святій великомучениці Варварі, який і понині співається перед її мощами.

Вельми шанував святу Варвару гетьман Іван Мазепа, котрий пожертвував для її реліквії срібну раку з помостом, обкладеним позолоченими срібними дошками.

У XIX ст. для мощей святої Варвари була облаштована нова срібна рака з балдахіном вагою в 24 пуди (дар графині-схимниці Анни Орлової-Чесменської). Гробницю оточували 48 литих позолочених ангелів роботи петербурзького майстра Андреєва. У святкові дні вивішувалася золота лампада з діамантовою гілкою (подарунок імператриці Єлизавети II). Над ракою висіла ікона святої Варвари з ризою, прикрашеною коштовними каменями і обручками цариць Анни Іоанівни і Єлизавети Петрівни з величезними діамантами, які ті обміняли на простенькі срібні кільця від святої Варвари. Ці колечки з руки великомучениці особливо шанувалися паломниками. Для заможних богомольців виготовлялися масивні золоті кільця, для бідних – сині емальовані. Цими кільцями користувалися і одружені. Після зруйнування Золотоверхого Михайлівського монастиря в 1930-х роках мощі святої Варвари зберігалися спершу в Андріїївській церкві, а після її закриття у 1950-х роках – у Свято-Володимирському соборі в Києві.

Варвара належить до особливо шановних святих дів, зображення яких були поширені у візантійському мистецтві. Один з перших її образів, що зберігся, представлений на фресці в Санта-Марія Антиква в Римі, 705–707 р.: свята зображена в повний зріст із хрестом в правиці, голова покрита мафорієм, з під якого видно плат. У візантійському мистецтві іконографія Варвари склалася до X ст. Традиційно свята зображується в пишному одязі, відповідному її знатному походженню, в білій хустці і короні (чи діадемі) на голові, з хрестом в руці. Іконописці Київської Русі наслідували візантійські зразки образів святої Варвари. У західно-християнському мистецтві Варвара зображувалася з довгим розпущеним волоссям, з короною або без неї. Основними атрибутами святої є вежа, смолоскип, кубок (особливо від XV ст.), страусине перо, книга, фігура Діоскора, іноді гармата. Також були поширені сцени її мук. Постать святої часто можна можна побачити на геральдиці середньовічної Європи. Так свята Варвара зображена на гербі міста Форст в Німеччині. Існує чимало відомих монастирів, які мають ім’я святої діви Варвари. А у Венеції, на острові Бруно, клірики і віряни венеціанської православної парафії на честь святих жінок-мироносиць збираються в день пам’яті святої Варвари для ювілейного вшановування великомучениці за Божественною літургією. Ковчег з часткою мощів знаходиться у Венеції з початку другого тисячоліття, він був дарований громадянам міста візантійськими імператорами. Особливо шанують святу Варвару і в Грузії, де її вважають покровителькою дітей.

Частка мощей святої Варвари знаходиться в її іконі, розташованій на південній стіні центральної нави нашого храму. А у Всіхсвятському приділі знаходиться релікварій, що не одне десятиріччя слугував ракою саме для мощей святої великомучениці Варвари у Свято-Володимирському кафедральному соборі.

  Cвяті апостоли: Петро, Павел, Андрій, Яків Алфеїв, Яків Зеведеїв, Варфоломій, Симон Кананіт, Матфей, Фадей-Юда, Матфій, Филип, Фома

Святий апостол Петро був рибалкою у Вифсаїді, маленькому містечку на березі Галилейського озера. Одного разу, проходячи берегом озера Христос побачив Петра, який зі своїм братом Андрієм закидав сіті. «Йдіть за Мною, і Я зроблю вас ловцями людей» (Мф.4,19), – ці слова звернені до простих рибалок визначили їхню подальшу долю. Вони послідували за Христом і стали Його учнями. Апостол Петро  на горі Фавор був свідком Божественної слави Господньої, в час Преображення Христового. Коли наблизився час Хресних страждань Спасителя, на шляху до Єрусалиму, Він запитав Своїх учнів: «Ви за кого Мене вважаєте?» Апостол Петро першим відповів: «Ти – Христос, Син Бога Живого», за що удостоївся високої похвали: «Ти – Петро і на цьому камені я засную Церкву Мою, і ворота пекла не подолають Її». В Гефсиманському саду, коли Іуда прийшов з воїнами, щоб арештувати Спасителя, лише один учень заступився за Нього – то був апостол Петро. Вихопивши меч, він відсік вухо одному з служників первосвященика, але Христос в передсмертну свою годину зцілив раба. Петро слідував за Христом до будинку первосвященика, увійшов з Ним у двір, і стояв  там, гріючись біля вогнища. Але тричі, відповідаючи на запитання оточуючих, він відрікався від Свого Учителя, та після третього відречення раптом зустрівся з поглядом Іісуса і почув спів півня. «І згадав Петро слово, сказане йому Ісусом: перш ніж проспіває півень, тричі відречешся від Мене! І вийшовши геть, плакав гірко». (Мф.27,75).

Але немає такого гріха, якого не може простити Милосердний Господь. Покаяння Петра було таким щирим  і глибоким, що саме йому, першому з учнів явився Христос після Свого Воскресіння і відновив його в апостольському достоїнстві.(Іоан.21,15-17). Після Вознесіння Господнього та після П`ятидесятниці, коли Дух Святий зійшов на апостолів, апостол Петро став очільником першохристиянської громади. Чудесні знамення супроводжували сповідування Петром Христової віри. Мертві воскресали (Діянь 9,40), увічні і розслабленні зцілювалися (Діянь 3,1-8;9,32-34), викриті в злочинах, помирали (Діянь 5,5-10).

Відомі два Соборних послання святого апостола Петра. В другому посланні (близько 67 року) він пише про свою близьку смерть.За наказом римського імператора Нерона апостола Петра за проповідь християнства приговорили до розп`яття. Вважаючи себе негідним прийняти таку ж мученицьку смерть, як і його Учитель, він просив, щоб його розп`яли головою вниз, бажаючи навіть під час смерті схилити свою голову перед Богом.

Святий апостол Павло був вихідцем з міста Тарсу, і до свого апостольського служіння носив ім`я Савл. «Ретельно настановлений в батьківському законі, ревнитель по Богові», як свідчить він сам про себе, «навіть до смерті гонив послідовників цього вчення (християн), зв`язуючи їх і віддаючи в темниці чоловіків і жінок»(Діянь 22,3-4). Він схвалював вбивство архідиякона Стефана і навіть стеріг одяг тих, хто побивав його камінням (Діянь 8,3). В 34 році Савл був направлений в Дамаск за дорученням першосвященників віддати на муки християн, які там переховувалися. І по дорозі туди, з ним трапилась подія, яка змінила все життя Савла.

Коли він наблизився до Дамаску, його осяяло Божественне Світло. Всі воїни, які супроводжували його впали на коліна і він почув голос, що говорив: «Савле! Савле! навіщо ти гониш Мене?» Савл запитав: «Хто Ти, Господи?» Голос відповів: «Я Ісус, Якого ти гониш. Але встань і стань на ноги твої; бо Я для того і явився тобі, щоб поставити тебе служителем того, що ти бачив і що Я відкрию тобі» (Діянь, 26, 13-16). Супутники Савла чули голос, але не могли розібрати слів. Савл осліп від Божого світла і за велінням Господнім попрямував в Дамаск, де жив апостол Ананія, якому у видінні було відкрито, щоб він пішов на «вулицю Пряму, запитав в Іудиному будинку тарсянина, на ім`я Савл» (Діянь 9,11). Ананія повинен був покласти на нього руки, щоб той прозрів, коли виконали це веління, Савл прозрів, прийняв святе Хрещення і був названий Павлом.

З того часу святий апостол Павло, вирушаючи у далекі подорожі та розсилаючи послання, проповідував віру Христову  серед іудеїв і язичників, серед рабів і вільних. В Палестині і Малій Азії, Греції та Італії на Середземноморських островах звучала палка проповідь святого апостола. Павло був серед учасників першого Собору апостолів у Єрусалимі. Безперестанку проповідуючи Євангеліє, апостол переносив багато скорбот і страждань, тричі тонув корабель, на якому він плив, його били палками і побивали камінням. Проповідуючи в Македонії, апостол Павло був схоплений і відведений в темницю. Але і в кайданах він продовжував молитись і славити Бога. Та раптом, опівночі фундамент темничної споруди затремтів, відчинилися двері і кайдани розсипались (Діянь,16, 22-26).

Перебуваючи в Афінах, святий апостол благовіствував про Христа, в ареопазі – верховному зібранні Древньої Греції. Своєю проповіддю він привів до істинного Бога нових послідовників, серед них і відомого пізніше християнського богослова Дионісія Ареопагита.

Повернувшись зі своєї третьої місіонерської подорожі в Єрусалим, апостол Павло був схоплений іудеями, і як римський громадянин відправлений на суд до Кесаря.

У Римі апостол Павло допомагав апостолу Петру просвіщати римлян світлом Христової віри, за що і був осуджений до смерті. Святому апостолу Павлу відсікли мечем голову.

Апостоли Христові Петро і Павло відійшли до Господа в один день. Місце поховання апостолів було священним для першохристиян Риму. Вшановування їхньої пам`яті почалося відразу ж після страти. А у нас відзначати це свято стали після Хрещення Київської Русі.

Пам`ять первоверховних апостолів Петра і Павла звершується 12 липня

13 грудня – день пам’яті святого апостола Андрія. Цей учень Христа був з роду єврейського, з Віфсаїди галилейської, рибалка, являвся братом Апостола Петра. Спочатку Андрій був учнем Іоана Хрестителя. Як тільки Предтеча, поглянувши на Ісуса, що проходив поблизу, сказав: «Ось Агнець Божий!», Андрій пішов за Ісусом і став Його першим учнем. Він тому і названий “Першозванним”. Коли Ісус проходив біля моря Галилейського, то Петро і Андрій ловили рибу. Господь їх покликав за Собою, сказавши: «Ідіть за Мною. Я зроблю вас ловцями людей» (Мф. IV, 18 — 19).

Святий Андрій посідає почесне місце серед 12 Апостолів. Христос дав апостолам владу над нечистими духами, щоб їх виганяли вони, щоб уздоровлювали всіляку недугу та неміч (Мф. X, 1). Поміж чотирьох учнів Господа Андрій був удостоєний Його довіри слухати пророцтво про майбутню долю Церкви і світу (Мр. XIII, 3 — 5).

Зіславши на апостолів Духа Святого, Ісус Христос разом з іншими апостолами дав Андрію владу прощати гріхи (Ін. XX, 23). Слово Боже Андрій проповідував у багатьох країнах Азії та Європи. Для проповіді Євангелія він здійснив три подорожі. Перша подорож була в Антіохію Сирійську, в Тіану,в Синоп. Із Синопа Першозванний прибув до Амасії, розташованій на березі Понту Евксинського; відвідав також Трапезунд, звідти попрямував до Іверії (Грузії), а далі в землю Парфян (Персію) і повернувся до Єрусалима на свято Пасхи.

Після свята П’ятидесятниці святий Апостол Андрій вирушив у свою другу подорож для проповіді Євангелія і побудови місцевих церков. З Єрусалима він знову прибув у Антіохію Сирійську, далі – у Ефес, Лаодикію, Нікею, де апостол Андрій пробув два роки і багатьох язичників навернув до віри Христової. Потім попрямував до Нікомідії, звідти – відплив морем у віфінське місто Халкидон, відвідав Іраклію і Амстриду, в якій залишався тривалий час, просвіщаючи багатьох світлом Євангелія.

Із Амастриди прибув у місто Харакон. Далі апостол поплив до Синопа. З великим успіхом проповідував віру Христову в Неокесарії, дістався міста Самосата у Вірменії, звідти повернувся в Єрусалим на Пасху. Із Єрусалима Андрій Первозванний вирушив у третю, і останню, свою подорож для навернення в Христову віру язичників та юдеїв. Прибувши до Едеси, згодом відвідав Сванетію, дійшов до Осетії, звідки рушив до Абхазії і зупинився в місті Севасті (Сухумі), потім морем дістався землі Джиєстів. Далі відвідав приморське місто Боспор (Керч). Прямуючи вздовж південного берега Тавриди, відвідав Феодосію, а далі – рушив до Херсонеса.

Припускають, що Апостол Андрій поплив по Дніпру в Скифію. З описів письменників III ст. Іполита і Оригена відомо, що Першозванний Апостол відвідав місця, де згодом виник Київ. Літописець святий Нестор оповідає: «Бачите гори ці, — сказав Апостол своїм учням, — на цих горах засяє благодать Божа і буде велике місто і багато церков буде споруджено Господом». На місці, де перебував Апостол, він поставив хрест, де зараз стоїть церква святого Апостола Андрія Першозванного.

Повернувшись у кримський Херсонес, святий Андрій знову відвідав Боспор, звідти переплив Понт Евксинський (Чорне море) і втретє побував у Синопі, де вже утвердилося християнство. Далі він відвідав місто Візантій. Там він рукопоклав єпископа Стахія, одного з 70 учнів Христових. З Візантії Першозванний прибув у фракійське місто Іраклію і там багато язичників навернув до віри Христової. Потім Апостол Андрій утвердив віру християнську на Пелопонесі і в ахейському місті Патрах. Тут начальник області, лютий язичник Егей (Егеат), побачивши, що багато людей увірували в Христа, в тому числі і його дружина, кинув Апостола Андрія до в’язниці. Але в’язниця для нього стала храмом, куди сходилися християни послухати спасительне слово Андрія. Тоді Егей засудив Андрія Первозванного до страти через розп’яття на хресті.

Оскільки хрест, на якому він був розіп’ятий, мав форму літери “X”, він згодом був названий “хрестом Апостола Андрія”. Два дні тривали страждання Андрія, але він до самої смерті продовжував навчати людей, що юрмились біля хреста. 30 листопада 70 р. після Р. X. Апостол Андрій помер. Пресвітери і диякони ахайські поховали святе тіло Першозванного й записали історію його мук в невеликому посланні, яке збереглося до наших часів. Імератор Константій, довідавшись від одного священика про мощі святих Апостолів Андрія і Луки, організував їх перенесення в храм святих Апостолів у Константинополі.

355 р. мощі святого Андрія Первозванного були перенесені в храм святих Апостолів і покладені між гробницями святого Євангелиста Луки і святого Тимофія — учня Апостола Петра. Від часу перенесення мощей святого Апостола Андрія Первозванного пам’ять про нього почали святкувати 30 листопада (13 грудня) ще більш урочисто. В IV ст. святі отці Григорій Богослов, Іоан Золотоустий, Прокл та інші прославляли Первозванного в своїх проповідях. У V ст. Анатолій Константинопольський, у VII – Андрій Єрусалимський, у VIII ст. Іоан Дамаскін, Герман Константинопольський та інші написали багато похвальних пісень, які й нині співають у Православній Церкві на честь святого Андрія Первозванного.

8 травня 1208 р. за часів Хрестових походів мощі Первозванного були перенесені до Італії в місто Амальфи. Голова Андрія Первозванного за імператора Царгорода Константина перенесена до Риму, де вона і зараз знаходиться у Ватіканській базиліці святого Апостола Петра.

У Синопі, ще у IX ст, як свідчать письмові джерела, показували кафедру (крісло) апостола Андрія із чорного каміння.

Як стверджують, у Києві в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври віками зберігався пояс святого Андрія. Його довжина була еталоном вимірювання для зодчих (будівничих) майже до XVII ст.

У Криму, поблизу Фіолента (Севастополь), на місці, де святий Андрій влаштував печерну церкву, пізніше виник Балаклавський монастир.

У Пантелеймоновому монастирі на Афоні (Греція) зберігається священна реліквія — стопа Святого апостола. Частина правиці — в Успенському соборі Москви, частинки мощів зберігаються у Шотландії та Андріївському скиті на горі Афон.

Київський собор 1621 року, у часи відродження Української Православної Церкви після Унії, ствердив апостольське походження християнства на українських землях. У соборній постанові сказано:

“Святий Апостол Андрій — перший архієпископ Константинопольський, патріарх Вселенський і Апостол Український. На київських горах стояли ноги його, і очі його Україну бачили, а вуста благословляли, і насіння віри він у нас насадив. Воістину Україна нічим не менша від інших східних народів, бо і в ній проповідував Апостол.”

У пам’ять Андрія Першозваного в Києві, на тому місці, де апостол поставив перший хрест, 1212 року споруджено дерев’яну церкву Воздвиження Чесного Хреста Господнього. А у 1747 році на тому місці постав величний Свято-Андріївський собор.

Святий Яків Алфеів – один з „дванадцяти” апостолів. Після зішестя Святого Духа проповідував в Юдеї, Едессі, Тирі, Газі, Елевтерополі і в сусідніх містах, а також і в Персії і Єгипті. Загинув мученицькою смертю в палестинському місті Острацині, будучи розіп’ятий на хресті після довготривалих і жорстоких страждань. За іншими джерелами він був розіп’ятий в Мармариці (на Північному Сході Лівії). Літургійне поминня святого апостола Якова, сина Алфеєвого звершуємо дня 22-го жовтня за новим стилем. Його також називали Яків Менший, або Яків Молодший.

За думкою багатьох дослідників Якова Алфеєва не слід плутати із Яковом, Клеоповим, мати якого, Марія, була однією з тих жінок, які слідували за Христом аж до самого Його розп’яття, – одним із братів Господніх (тобто дво- або троюрідних Ісусових), котрий увірував уже після воскресіння. Тобто з великою ймовірністю можна говорити що Яків Алфеєв і Яків Клеопів – це дві різні людини, які історично злились в одну людину.

13 травня Церква вшановує святого апостола Якова Зеведея. Один з дванадцяти Апостолів, брат євангелиста Іоана Богослова Яків (Іаков) Заведеєв (Яків Зеведеїв) був серед перших учнів Ісуса, покликаних Ним до апостольського служіння. Це сталося, коли брати разом із батьком лагодили рибальські мережі. Син простого рибалки з Галилеї разом зі своїм молодшим братом Іоаном покинув родину, рідні краї і звичну роботу і поспішив слідом за Вчителем – нести Слово Боже і Світло Віри серед людства. Якову пощастило стати обраним серед обраних, бо саме братам Зеведеєвим і Апостолу Петру Ісус відкривав Свої Божественні Таємниці. Саме їм випала честь бути присутніми при чудесному воскресінні доньки Іаїра, під час Преображення Господня на горі Фавор, коли Ісус явився для бесіди з Іллєю і Мойсеєм. Вони були поряд зі Вчителем у Гефсиманському саду вночі перед взяттям Його під варту під час молитви перед головним випробовуванням в Житті Сина Божого.

Ісус називав братів Якова й Іоана “Синами Громовими”, бо духовна міць цих Апостолів дійсно вражала. Вони, як і інші обрані учні, були наділені владою над стихіями та демонами, а їх палка проповідь Слова привертала до себе багатьох людей. Після прийняття Ісусом добровільного страждання, Його Воскресіння і Вознесіння, учні, на яких зійшов Дух Святий, розійшлися світом проповідувати Благу Вість. Апостол Яків проповідував у римській провінції Іспанії та інших країнах, де його полум’яне слово запалювало у людських серцях вогонь віри. Він сміливо вступав у суперечки з фарисеями і книжниками, однозначно перемагаючи їх і викриваючи лжевчення, звинувачуючи у жорстокосердості до долі Христа.

Повернувшись до Єрусалима, святому Якову довелося багато проповідувати серед юдеїв. Вони ж, бувши не в силах встояти перед істинним Словом, найняли волхва-філософа Гермогена, щоб той спростував апостольські слова про Христа як Месію. Але гординя волхва не дозволила йому безпосередньо зійтися у диспуті з Апостолом Яковом, і він послав свого учня Філіта. Але велика мудрість і духоносна міць слів Апостола настільки вразила учня, що той прийняв християнство. Розлючений Гермоген наслав на Якова бісів, але й тут зазнав поразки. Злі духи виявилися абсолютно безпорадними перед силою Господнею, і були вимушені привести до Апостола чародія, котрий послав їх. Яків не тільки не покарав Гермогена за його недобрі дії, але й захистив від помсти демонів. Волхв щиро розкаявся і попросився стати учнем святого, він спалив свої книги, охрестився і почав свідчити Істину Господню і приводити людей до Святої Віри.

Апостол Яків став першим з проповідників Воскресіння, якому довелося зазнати мученицьку смерть. В ті часи Єрусалимом правив онук Ірода, цар Агрипа. Він люто ненавидів християн і 44 року за чисельними доносами наказав схопити Якова і стратити його, відрубавши голову. За свідченнями, що дійшли до наших днів з тієї далекої епохи на сторінках Нового Завіту, святий Апостол не припиняв своєї проповіді навіть на шляху до місця страти. Сила духа Якова і впевненість у правоті Божого Вчення так вразили воїна, який його конвоював, що він відразу наернувся до християнства і прийняв мученицький вінець разом з Апостолом.

Віддані учні поклали тіло страченого Якова у човен і довірили хвилям Середземного моря. Мощі святого через деякий час пристали до іспанського берега, де їх знайшли благочестиві християни і перенесли до міста Іріа Флавіа (сучасний Ель-Падрон). Декілька століть доля святих мощів була невідома, поки благочестивому відлюднику Пелайо не було послане видіння, а яскрава зірка в небі не вказала шлях до схову з саркофагом. Через деякий час там з’явилося місто Компостела – “поле зірки”. В цих місцях вдалося зберегти християнську віру навіть у часи мусульманської навали. Святий великомученик Апостол Яків став покровителем Іспанії, і неодноразово з’являвся перед військом у хвилини вирішальних битв.

24 червня Православна церква згадує одного з 12-ти апостолів Ісуса Христа – Варфоломія. Не зважаючи на те, що постать Варфоломія підтверджена такими авторитетними джерелами, як Діяння Апостолів, Євангеліє від Луки, від Матфея та від Марка, дослідники Церкви намагаються знайти додаткові підтвердження, що під різними іменами (Варфоломій, Нафанаїл) змальовано одну й ту саму людину. Апостол Варфоломій мешкав у Кані Галилейській і був одним з перших учнів Спасителя, четвертим покликаним після Андрія, Петра та Филипа. До Ісуса його привів Филип, розповівши, що це саме Той, про кого писали Пророки та Мойсей у своєму Законі.

Після сходження Святого Духа, підкоряючись своєму жеребу, апостол Варфоломій почав проповідувати Євангеліє в Сирії та Малій Азії. Разом з ним така ж місія випала і апостолу Филипу. Їхні шляхи періодично розходилися, але через деякий час апостоли знову проповідували разом. В одному з міст їм зустрівся Іоанн Богослов, з яким вони і вирушили у Фрігію.

Тяжкі випробування супроводжували апостолів на їхньому шляху. Знищивши своїми молитвами потворну Єхидну, якій поклонялися язичники у місті Ієраполі, Варфоломій і Филип були схоплені за наказом язичницьких жерців і засуджені до розп’яття. Спроба страти святих викликала страшний землетрус, в результаті якого земля поглинула святотатців. Налякані, ті хто залишилися в живих, зняли апостолів. Але Филип на той час вже помер.

Свою місію апостол Варфоломій продовжив в Індії. Там він перекладав Євангеліє від Матфея на зрозумілу тубільцям мову і навернув до святої віри багато язичників. Його подальший шлях йшов через Велику Вірменію. Проповідницька діяльність апостола обурила служителів язичницьких культів і він був схоплений у місті Альвані (сучасний Баку).

Святий Варфоломій прийняв мученицьку смерть. За різними джерелами його розіп’яли вниз головою та усікли голову або здерли з живого шкіру. Це сталося приблизно у 70-71 році. Віруючі поховали його в олов’яній раці, протягом багатьох століть оберігали мощі апостола і вшановували його як мученика.

У 982-му році мощі Варфоломія були перенесені у Рим за наказом імператора. Нині частка його мощей знаходиться у Франкфуртському і Кентерберійському соборах.

23 травня Православна Церква вшановує пам’ять одного з 12 апостолів – Симона Зилота.

Святий апостол Симон Кананіт – один з 12-ти апостолів – був родом із Кани Галілейської. Один із чотирьох синів Йосифа Обручника від першого шлюбу, тобто зведений брат Ісуса Христа. Кананіт у перекладі з арамейської означає ревнитель. Апостол Лука дає грецьку версію його прізвиська: Зилот, що означає те ж саме, що і Кананіт. Одна з інтерпретацій імені апостола пов’язана з Каною Галілейською, в якій на весіллі у апостола Симона Господь наш Ісус Христос звершив перше своє диво, перетворивши воду на вино. Про це сказано в Святому Євангелії від Іоанна Богослова. Саме цей уривок читають під час здійснення Таїнства Вінчання, що, очевидно, і послужило причиною шанування апостола Симона Кананіта як покровителя християнського шлюбу. Побачивши чудо, вчинене Господом на весіллі в Кані, Симон запалав ревнощами до Нього і так увірував у Христа, що послідував за Спасителем, не дивлячись на те, що тільки що одружився. Так, знехтувавши все мирське, Симон пішов за Христом, як сказано, «уневістивши душу свою Нареченому безсмертному».

Після Вознесіння Христа, в день П’ятидесятниці, він отримав дар Святого Духа, Який зійшов на учнів Спасителя у вигляді вогненних язиків. Симон проповідував віру Христову спочатку в Іудеї, потім – у Едессі (Сирії), Вірменії, Єгипті, коло Киринеї (Лівії), Мавританії, Іспанії і навіть Британії, про що свідчать місцеві перекази деяких християнських народів. Відомо, що Симон Зилот, разом із апостолами Андрієм Первозванним і Матвієм, благовістив в землі Іверській. Далі Симон і Андрій пішли в гори Сванетії (Осетії), після – в Абхазію і зупинилися в місті Севастії, нинішньому Сухумі. Потім апостол Андрій вирушив проповідувати уздовж Чорноморського узбережжя Кавказу, а Симон оселився в невеликій важкодоступній печері, розташованій в ущелині річки Псиртсхі (околиці сучасного Нового Афона). В цю печеру він спускався по мотузці через невеликий природний вхід. Це було приблизно в 55 році н. е., через двадцять з гаком років після Воскресіння Христа.

Чи довго перебував апостол в Абхазії, літописи не повідомляють. Він творив тут безліч знамень і чудес, а його проповідь багатьох людей навернула до Христа. Перекази свідчать, що завдяки проповідям Симона Кананіта, в Абхазії був припинений жорстокий язичницький звичай приносити в жертву богам немовлят і людоїдство. У древніх абхазьких притчах часто зустрічаються згадки про святого Симона, який лікував дотиком руки різні недуги, бризкав водою на хворе місце, читав молитву чужою мовою, і все миналося. Симон Кананіт першим почав Хрещення місцевих жителів – предків сучасних абхазів. Через це апостол неодноразово піддавався нападкам із боку язичників. А під час жорстокого гоніння на християн, що розпочав грузинський цар-язичник Адеркій (Аркадій), Симон прийняв мученицьку кончину. За однією з версій, він був усічений мечем, за іншою – заживо розпиляний пилкою. Існує також переказ, що він був розп’ятий на хресті. Учні поховали тіло святого недалеко від його печери. До його могили стали приходити віруючі, просячи допомоги в своїх потребах і зцілення від хвороб.

У IX столітті на мощах Симона Кананіта був збудований храм із білого тесаного вапняку. А всього за два століття християнська віра міцно утвердилася в усій Абхазії. В XI-XII століттях Абхазія була процвітаючою розвиненою християнською державою. Весь абхазький берег був покритий квітучими містами і монастирями, а прилеглі гори – укріплені замками і церквами. Але пізніше, за несповідимими шляхами Божими, вона була завойована турками, абхазці зрадили християнство і перейшли в мусульманство. Чимало храмів піддалися руйнуванню, в тому числі, і Симоно-Кананітський. У 19-му столітті древній храм був відновлений насельниками Ново-Афонського Симоно-Кананітського монастиря, що був заснований поруч у 1875 році монахами зі Старого Афона (Греція) з обителі св. Пантелеймона. На це надійшло розпорядження імператора Олександра III про відвід в Абхазії “327 десятин землі і передачі монастирю руїн храму апостола Симона Кананіта, вежі, що залишилася від часів генуезців, а також про надання братії права рибного лову в річці Псиртсха”.

Зараз мощі апостола знаходяться під спудом Симоно-Кананітського храму. Частина мощей апостола перебуває в базиліці святого Андрія Первозванного в Кельні (Німеччина).

Святий апостол і євангеліст Матфей, був одним з найближчих учнів Ісуса Христа і належить до собору дванадцяти апостолів ( Мк. 3, 18; Лк. 6, 45; Діян. 1, 13), його називали також Левієм ( Мк. 2, 14: Лк. 5, 27), брат апостла Якова Алфеєва ( Мк. 2, 14). Був митарем, тобто збирачем податків для Риму, бо євреї знаходились під владою Римської імперії. Він жив у галилейському місті Капернаумі. Матфей, почувши голос Ісуса Христа: « Йди за Мною» ( Мф.9, 9), залишив свою посаду і пішов за Спасителем. Христос і Його ученики не відкинули запрошення Матфея і відвідали його дім, де розділили трапезу з друзями та знайомими митаря – такими ж, як і господар, митарями і грішниками. Ця подія надзвичайно обурила фарисеїв та книжників.

Митарі збираючи податки з своїх співвітчизників, робили це з великою вигодою для себе. Люди користолюбні і жорстокі вони вважались за запроданців і зрадників батьківщини і релігії. Слово « митар» звучало для іудеїв так само як слова «грішник» та «ідолопоклонник». Розмовляти зі збирачем податків вважалось гріхом, спілкуватись з ними оскверненням. Та начальники іудейські не могли зрозуміти, що Господь « прийшов покликати не праведників, а грішників до покаяння» ( Мф. 9, 13).

Матфей усвідомивши свої гріхи, повернув вчетверо тим, кого раніше оббирав , роздав решту свого майна убогим і разом з іншими апостолами пішов за Христом. Святий Матфей слухав настанови Божественного Учителя, бачив безліч Його чудес, ходив разом з дванадцятьма апостолами до загиблих овець дому Ізраїлевого» ( Мф. 10, 6), був свідком страждань, смерті і Воскресіння Спасителя і славного Його Вознесіння на небо.

Прийнявши благодатні дари Духа Святого, Який зійшов на апостолів у день П’ятдесятниці, апостол Матфей спочатку 8 років проповідував в Палестині. Перед відходом на проповідь у далекі країни, на прохання іудеїв в Єрусалимі, святий апостол Матфей відобразив в Євангелії земне життя Спасителя світу – Богочоловіка Ісуса Христа і Його Вчення.

Серед книг Нового Завіту Євангеліє від Матфея стоїть першим. Місцем написання Євангелія називають Палестину. Євангеліє написане святим Матфеєм в 42 році ( після Різдва Христового) на тодішній єврейській мові і перекладене на грецьку. Єврейський текст на відміну від грецького не дійшов до нас, але про нього нагадує багато лінгвістичних і культурно-історичних особливостей грецького перекладу тексту.

Апостол Матфей проповідував серед народу, який мав сповна визначену релігійну уяву про Месію. Його Євангеліє є яскравим доказом того, що Ісус Христос є справжнім Месією, провіщеним пророками і іншого не буде ( Мф. 11, 3). Промови і діяння Спасителя євангеліст викладає в трьох розділах, що відповідають трьом сторонам служіння Месії: як Пророка і Законодавця (гл. 5-7), Царя над світом видимим і невидимим ( гл. 8-25) та Первосвященика, Який приносить Жертву за гріхи всіх людей ( гл. 26-27). Богословський зміст Євангелія, окрім христологічної теми, містить також вчення про Царство Боже і про Церкву, котре Господь викладає в притчах про внутрішню готовність до входження в Царство ( гл. 5-7), про достоїнство служителів Царства в світі ( гл. 10-11), про ознаки Царства і його проростання в душах людських ( гл.13), про смирення і простоту наслідників Царства ( 18, 1-35; 19, 13-30; 20, 1-16; 25-27; 23, 1-28), про есхатологічне розкриття Царства у Другому Пришесті Христовому і повсякденному житті Церкви ( гл. 24-25). Царство Небесне і Церква тісно пов’язані в духовному досвіді християнства: Церква є історичне втілення Царства Небесного в світі, а Царство Небесне є Церква Христова в її есхатологічній досконалості ( 16, 18-19; 28, 18-20).

Святий апостол Матфей обійшов з благовістям Сирію, Мідію, Персію, Парфію, закінчивши свої проповідницькі труди в Ефіопії мученицькою смертю. Країна ця була заселена племенами канібалів з грубими віруваннями. Святий апостол Матфей своєю проповіддю тут навернув декількох ідолопоклонників до віри в Христа, заснував Церкву і побудував хам в місті Мирмени і поставив у там єпископом свого супутника на ім’я Платон.

Коли святий апостол щиро просив Господа про навернення ефіопів, то під час молитви явився йому Сам Господь у образі юнака і, давши жезл, звелів його встановити біля дверей храму. Господь сказав, що з цього жезла виросте дерево і буде приносити плоди, а від кореня його буде витікати джерело води. Омившись у воді і споживши плодів, ефіопи змінять свій дикий норов і стануть добрими і лагідними.

Коли святий апостол ніс жезл до храму, то зустрів на шляху дружину і сина правителя цієї країни Фулвіана, які були одержимі нечистим духом. Святий апостол іменем Ісуса Христа зцілив їх. Це чудо навернуло до господа ще багато язичників. Але володар не хотів, щоб його піддані стали християнами і перестали поклонятися язичницьким богам. Він звинуватив апостола в чаклунстві та наказав стратити його. Святого Матфея поклали обличчям до низу, засипали хмизом і підпалили. Коли вогонь розгорівся, то всі побачили що вогонь не шкодить святому Матфею. Тоді Фулвіан наказав додати хмизу в до вогнища, обливши його смолою, а навколо вогню поставити 12 ідолів. Але полум’я розтопило ідолів і обпалило Фулвіана. Переляканий ефіоп звернувся до апостола з благанням про помилування, і за молитвою мученика полум’я зменшилось. Тіло святого апостола залишилось неушкодженим, а він відійшов до Господа (+ 60 р.).

Правитель Фулвіан гірко розкаявся у вчиненому, але сумнівів своїх ще не залишив. За його наказом тіло святого поклали в залізний гріб і кинули в море. При цьому Фулвіан сказав, що якщо Бог Матфеїв збереже тіло апостола у воді, як зберіг його у вогні, тоді належить поклонятися Цьому Єдиному, Істинному Богові.

В ту ж ніч єпископу Платону у сонному видінні з’явився апостол Матфей, звелів йому йти з кліром на берег моря і знайти там його тіло. Разом з єпископом до берега моря прийшов і праведний Фулвіан зі своєю свитою. Винесений хвилею гріб був з честю перенесений в храм, побудований апостолом. Тоді Фулвіан попросив у святого апостола Матфея прощення, після чого єпископ Платон охрестив його з ім’ям Матфей, котре дав йому підкоряючись повелінню Божому. Незабаром святий Фулвіан-Матфей відмовився від влади і став пресвітером. Після смерті єпископа Платона йому явився апостол Матфей і наказав очолити Ефіопську Церкву. Прийнявши єпископство, святий Матфей-Фулвіан багато потрудився у проповіді Слова Божого, продовжуючи справу свого небесного покровителя.

Апостол Юда – Фадей, брат Господній

2 липня – пам’ять апостола Юди, брата Господнього по плоті. Святий апостол Юда, з числа 12-ти учнів Христових, походив з роду царя Давида та Соломона, був сином праведного Йосипа Обручника від його першої дружини. Святий апостол Іоанн Богослов у своєму Євангелії пише: “Навіть і брати його не вірували в нього” (Іоанна 7:5). Святитель Феофілакт, архієпископ Болгарський, пояснює ці слова так: на початку земного служіння Господа Ісуса Христа сини Йосипа, у тому числі і Юда, не вірили в Його Божественну сутність. Переказ свідчить, що, коли праведний Йосип Обручник, повернувшись з Єгипту, став ділити між синами землю, яка належала йому, він побажав виділити частину і Христу Спасителю, народженому надприродньо та нетлінно від Пречистої Діви Марії. Брати чинили опір цьому, і лише старший з них, Яків, прийняв Христа Ісуса в спільне володіння своєю часткою і за це був згодом названий віруючими “братом Господнім”. Пізніше Юда повірив у Христа Спасителя як очікуваного Месію, всім серцем звернувся до Нього і був обраний Ним до числа найближчих 12-ти учнів. Але, пам’ятаючи свій гріх, апостол Юда вважав себе негідним називатися “братом Божим” і в своєму соборному посланні іменує себе лише ”братом Якова”.

Святий апостол Юда мав і інші імена: євангеліст Матфей називає його “Леввієм, прозваним Фаддеєм” (Матвія 10:3), святий євангеліст Марк також називає його Фаддеєм (Марка 3:18), а в Діяннях святих апостолів він згадується під ім’ям Варсави (Діяння 15:22). У той час це було звичайною справою.

Після вознесіння Господа Ісуса Христа апостол Юда вирушив з проповіддю Євангелія. Він поширював віру в Христа спочатку в Юдеї, Галілеї, Самарії та Ідумеї, а потім – в країнах Аравії, Сирії та Месопотамії і, нарешті, прийшов у місто Едессу. Тут він завершив те, що не було закінчено його попередником. Збереглася звістка, що святий апостол Юда ходив з проповіддю до Персії і звідти написав грецькою мовою своє соборне послання, в коротких словах якого укладено багато глибоких істин. Воно містить догматичне вчення про Святу Трійцю, про втілення Господа Ісуса Христа, про відмінність Ангелів добрих і злих, про майбутній Страшний Суд. У моральному відношенні апостол переконує віруючих берегти себе від плотської нечистоти, бути справними на своїх посадах, молитві, вірі і любові, обертати на шлях спасіння заблудлих людей, охороняти себе від вчень єретиків. Апостол Юда вчить, що недостатньо лише віри в Христа, необхідні ще і добрі справи, властиві християнському вченню. Святий апостол Юда мученицьки помер біля 80-го року у Вірменії, в місті Арат, де його було розіп’ято на хресті та пронизано стрілами.

Святий апостол Матфій, пам’ять якого звершується 22 серпня, походив із коліна Юди, народився у Віфлеємі. З дитинства він почав вивчати священні книги і Закон Божий у Єрусалимі: під керівництвом святого Симеона Богоприїмця. Від нього Матфій навчився доброчестю: проводив богоугодне життя, суворо дотримуючись шляху, накресленого в заповідях Божих. Святий Матфій, слухаючи вчення Христа і бачачи Його чудеса, сповнився до Нього любов’ю – залишивши мирські турботи, разом з іншими учнями і народом пішов за Спасом. А Господь, Якому відкриті найпотаємніші рухи людського серця, бачачи старанність і чистоту душевну Матфія, обрав його не тільки до числа Своїх учнів, але і для апостольського служіння.

Святий Матфій спершу належав до числа 70-ти «менших апостолів», про які в Євангелії говориться: «обрав Господь і інших сімдесят учеників, і послав їх по двоє перед Собою до кожного міста і місцевості, куди Сам хотів іти» (Лк. 10:1). Але по вознесенні Сина Божого на Небо його було обрано в число дванадцяти апостолів замість Юди Іскаріота.

Святому Матфію дісталася за жеребом Юдея, де він і працював, обходячи міста й села та сповіщаючи про з’яву в Христі Ісусі Рятівника світу. Втім, проповідував не тільки серед юдеїв, а й серед язичників.

За деякими відомостями, Матфій гласив Євангеліє і в Грузії, і в Македонії. Тут нечестиві греки, бажаючи випробувати силу звіщаного апостолом навчання, схопили його і змусили випити отруту, що позбавляє людину зору. Але він не зазнав від неї ніякої шкоди і навіть засліплених цієї отрутою – їх було понад 250 осіб – зцілив, покладаючи руки і закликаючи ім’я Христове.

Потім апостол Матфій повернувся до Юдеї і багатьох синів Ізраїлевих навернув до Господа, сповіщаючи їм слово Боже і підтверджуючи його ознаками і чудами: повертав сліпим зір, глухим – слух, вмираючим – життя, вирівнював кривих, очищав прокажених і демонів виганяв. При цьому всі старозавітні пророцтва про Спасителя витлумачував як вже такі, які збулися на Ісусі – Месії, Який прийшов.

У цей час первосвящеником юдейським був Анан. Він ненавидів Христа і хулив Його ім’я, гонив християн, звелів скинути з покрівлі храму святого апостола і брата Божого Якова і тим вбив його. І ось коли близько 63 року святий Матфій, обходячи Галілею, проповідував Христа, Сина Божого, в тутешніх синагогах, юдеї, сповнившись лютості, схопили апостола і привели до Єрусалима до згаданого первосвященика. Той, зібравши синедріон, засудив святого Матфія на побиття камінням. Апостола привели на страту на місце, зване Вефласкіла, тобто «будинок побитих камінням». Два свідки, як належало, поклали руки на його голову і засвідчили, що він нібито зневажив Бога, Закон і Мойсея. Вони ж перші кинули каміння в святого, причому страждалець просив, щоб ці два камені було поховано з ним як свідки його страждань за Христа. Потім й інші почали кидати каміння, і він, піднявши руки, віддав дух свій Господу. Віруючі ж, узявши тіло, з честю поховали його. Коли апостол був уже мертвий, йому відрубали голову сокирою. Це зробили, щоб показати, ніби Матфій був противником римського уряду, і зняти з себе провину в його смерті. Смерть за Христа і вінець мученика святий апостол Матфій прийняв близько 63 року. Існує інша версія житія святого апостола, згідно з якою він був розіп’ятий на хресті і помер у Колхіді.

Іноді плутають імена двох апостолів: євангелиста Матвія (Левія) і Матфея. Відмінності в їх іменах можна побачити, звіривши переклад з арамейської. Матвій – Маттайя (в перекладі «дар Господній»), Матфій звучить арамейською як Матті. Апостол Євангелист Матвій був покликаний до служіння одним із перших, а Матфій – останнім.

Деякий час у ранньохристиянському світі було відоме Євангеліє, яке приписують Матвію, проте пізніше воно було втрачене, від нього до нас дійшли лише кілька речень у переказі інших джерел.

Відомо, що чесна голова апостола Матфія зберігалася в храмі святих апостолів у Константинополі. Частину його мощей бачили в Римі. Є відомості, що святі мощі апостола зберігалися в якомусь «монастирі братів вірменських» на березі озера Іссик-Куль. Однак ось уже багато століть монастир цей прихований водами озера, а експедиції, організовувані з метою його виявлення, не дали поки обнадійливих результатів.

27 листопада Свята Церква вшановує пам’ять святого апостола Филипа (Пилипа). Святий апостол Филип (Пилип), уродженець міста Віфсаїди (Галілея), був глибоким знавцем Святого Письма і, правильно розуміючи зміст старозавітних пророцтв, чекав на прихід Месії. На заклик Спасителя (Ів. 1, 43) він пішов за Ним. Про апостола Филипа кілька разів говориться у Святому Євангелії: він привів до Христа апостола Нафанаїла (Ів. 1, 46); його Господь запитав, скільки потрібно грошей для купівлі хліба 5-ти тисячам людей (Ін. 6, 7); він навернув еллінів, що бажали побачити Христа (Ін. 12, 21 – 22); врешті, він під час Таємної Вечері запитував Христа про Бога Отця (Ів. 14).

                                                                *      *        *

Святий апостол Лука 

31 жовтня Православна Церква вшановує пам’ять святого апостола і євангелиста Луки. Майбутній благовісник походив із освіченої поганської родини. Християнство прийняв, вірогідно, в Антіохії від учнів Христа, які там, по смерті святого першомученика Стефана, проповідували Євангеліє. Припускають, що в Антіохії святий Лука познайомився з апостолом Павлом і став його сподвижником у другій апостольській подорожі. Потім Священне Писання згадує його і в третій апостольській подорожі апостола Павла, а також у описі римського ув’язннення Павла. Святий Лука залишився при ”апостолі народів” аж до його мученицької смерті. Апостол Павло у своїх Посланнях часто згадує “улюбленного Луку”, свого “співпрацівника й лікаря”. Святий Лука мав освіту і власне Євангеліє написав добірною грецькою мовою. Із всіх євангелистів він найліпше дотримується історичності в нашому розумінні. При цьому він не є істориком, але теологом Божого наміру: спасти людей. Благовісник показує, як у історії Бог веде людину до спасіння через Ісуса Христа. Але й він не подає у Євангелії вичерпного життєпису Спасителя. Лука подає лише вибрані події й проповіді, що їх виголошували апостоли і які могли б бути корисними читачеві первісної Церкви для глибшого пізнання Спасителя. Його Євангеліє скероване до всіх народів, особливо до грішників, яким подає зворушливі проповіді Ісуса Христа чи події з його життя, такі як: про блудного сина, про грішницю яка розкаялася та ін. Подання подій про розкаяння грішниці, про митаря і фарисея, розбійника, який розкаявся на хресті — засвідчують Христове милосердя, хоча сам євангелист Лука не бачив Ісуса Христа та не був свідком його діянь і науки, але оповідь його є цілком вірогідною. Він зустрічався з особами, що були при Христі, і від них дістав багато докладних звісток. Тому святий Лука пише розлого, оповідає про різні факти, що їх не подають інші євангелисти, Матфей і Марк. Крім того він слухав проповіді апостола Павла і це використав, а як історик поклався на вже записані джерела тих «багатьох», що до нього писали про ці події. Часом написання цього Євангелія біблеїсти визначають 70 рік. Симеон Метафраст (X ст.) стверджує, що святий Лука був і живописцем та перший намалював ікону Пресвятої Богородиці, а також ікону святих апостолів Петра і Павла. По смерті Апостола народів, Павла, св. Лука покинув Рим. Згідно з переданням давньохристиянських письменників, Лука проповідував Євангеліє в Ахаї (Греція), згідно з іншими – в Італії, Галлії, Далмації, Лівії, Єгипті, Фіваїді. В місті Фіви (Греція) він занав мученицьку смерть: його повісили на дереві у віці 84 років.

Святий преподобний  Антоній Великий 

30 січня Церква вшановує пам’ять преподобного Антонія Великого. Цей святий народився близько 250 року в Єгипті, у заможній родині. Батьки прагнули виховувати його на засадах християнської віри. Після їхньої смерті вісімнадцятирічний юнак змушений був піклуватися про рідну сестру. Увесь час він перебував у роздумах про святих апостолів, які залишивши своє майно, пішли за Ісусом Христом. Одного разу Антоній увійшов до храму, уважно слухав читані з Євангелія слова про досягнення досконалості людини шляхом самозречення матеріального, допомогу убогим, успадкування вічного життя разом із Богом.

Тоді Антоній роздав увесь батьківський спадок бідним людям, доручив опіку над сестрою християнським благочестивим дівам, залишивши рідне місто і свій будинок. Усамітнення Антонія відбувалося поступово. Він запровадив для себе аскетичний спосіб життя. Спочатку він жив під керівництвом старця – анахорета, від якого здобував досвід подвижництва.

Згодом, залишаючи вчителя, Антоній усамітнився у поховальній печері, розташованій у Фіваїдській пустелі, неподалік від рідного дому. А вже потім, скориставшись запасом шестимісячного хліба, усамітнився в руїнах колишнього військового укріплення Піспір, розташованого на березі річки Ніл.

Так преподобний перебував в усамітнені двадцять років, зрідка розмовляв з людьми, які бажали бачити і чути великого християнського подвижника. Антонія неодноразово спокушала бісівська сила, але він перемагав її накладаючи на себе виконання важких обітниць. Він розмовляв із відвідувачами через зроблений у стіні вузький отвір. Не переставав поститися і направляти свої молитви до Бога.

305 року Антоній стає організатором та упорядником першого типу монастирського життя – анахоретства (відлюдництва). 311 року , за часу гонінь Церкви за римського імператора Максиміана, преподобний відвідує Олександрію. Там він опікується християнами, підбадьорює їхні дух та віру, зустрічається з віруючими у місцях, небезпечних для життя. 313 року авва вирушає до берегів Червоного моря, поблизу нинішнього Суецького каналу, де знаходився монастир. Піспірські гори стали єдиним монастирським укріпленням для Антонія Великого. Антоній займався землеробством, піклується про життя братів–анахоретів у Фіваїді.

У сімдесятирічному віці преподобний зустрічається з дев‘яносто річним святим Павлом Фівейським, який повідомив про припинення переслідування християн Римською імперією і появу єресі аріанства. Антоній приходить в Олександрію, вступаючи в диспут із єретиками. Аріани бажали схилити суспільство Олександрії, особливо хитких людей. Вони неправдиво говорили суспільству, що нібито Антоній вже перейшов до аріанства. Проте анахорет ніколи не був прихильником їхнього вчення, а твердо захищав істинну християнську віру. Тому визнаючи свою непричетність до аріанства, під час свого виступу прилюдно засудив їхнє зібрання і вчення. Поява анахорета сильно вплинула на натовп, який бачив міцну позицію Антонія. Пізніше його почали відвідувати натовпи людей, прагнучи звершення чуда. 357 року в єгипетському місті Фіви, у віці 106 літ, преподобний Антоній упокоївся .

Перед своєю смертю, подорожуючи зі своїми двома учнями останніх п’ятнадцять років свого життя, заборонив їм відкривати поховальне місце, побоюючись за те, що люди стануть його обожествляти. Мощі Антонія були віднайдені візантійським імператором Юстиніаном і урочисто перенесені із Фів до Олександрії, а звідти – у місто Константинополь. 980 року вони оинилися у Монт – Сен – Дідьє,(сучасний монастир Сент – Атуана-л‘Абеї), неподалік французької В‘єни, де перебувають і досі у великому ковчезі. Також фрагменти його мощей зберігаються від 1491 року у французькому містечку Арлі, а саме у цекрві святого Юліана.

Свята преподобна Марія Єгипетська 

14 квітня Православна Церква вшановує пам’ять святої Марії Єгипетської. Жінки моляться преподобній, просять допомоги у виборі правильного шляху по життю та дарувати їм цнотливість, скромність й мудрість.

Марія народилася в Єгипті й в дорослому віці стала повією. Одного разу, в неї виникло сильне бажання відвідати храм та вклонитися живоносному хресту Господньому. Вона навіть не думала про свої гріхи та осмілилася переступити поріг Божого дому. В цей момент невидима сила відкинула жінку від святого місця.

З тієї секунди, грішниця вирішила не повертатися до свого минулого та попрямувала в пустелю. Там вона прожила все життя у глибокій молитві та подвигах християнської віри.

Марія Єгипетська є прикладом Божої благодаті. Кожен грішник має право на очищення, якщо він щиро розкаявся у свої гріхах. Господь Бог прийшов на землю для порятунку грішних душ, а не праведних. Спасіння поряд, воно не відрізане від нас безоднею.

Блуд за Святим Письмом – це пристрасть до всього матеріального. Грішник віддає себе не Богу та людям, а служінню ідолам нестриманості й бажання.

Свята Марія Єгипетська змогла духовно переродитися й таких прикладів в житті християнського народу дуже багато. Тому, наприкінці посту, церква пропонує згадати вірянам про святих угодників Божих, які змогли відректися від своїх бажань, щоб досягти блаженства в Ісусі Христі.

Святий мученик Віктор (Фотин) Римський 

Старший син мучениці Фотини Самарянині, Віктор, охрещений з дитинства, хоробро бився у римських військах проти варварів і за свої заслуги був призначений воєначальником до міста Атталії (Мала Азія), де він навернув у християнство міського управителя Севастіана. Чутки про те, що сталося, дійшли до імператора Нерона, і він наказав привести арештованих християн до нього на суд у Рим. Тоді Сам Господь з’явився сповідникам і сказав: “Я буду з вами, а Нерон буде переможений, як і всі, хто служить йому”. Святому Віктору Господь сповістив: “Від цього дня ім’я тобі буде Фотин -” світлосяйний “, бо багато, просвічені тобою, навернуться до Мене”. У Римі сповідники рішуче відмовилися зректися Спасителя і зазнали найжорстокіші тортури за визнання віри в Христа. Нічого не домігшись, нечестивий Нерон наказав стратити мучеників. Святий Віктор-Фотин був обезголовлений 66 року.

Святий великомученик Мина Котуанський (Фригійський)

Святий великомученик Мина, родом єгиптянин, був воїном і служив в місті Котуані під керівництвом центуріона Фірміліана за царювання імператорів Діоклетіана і Максиміана (284-305). Коли співправителі почали найжорстокіше в історії гоніння на християн, святий не побажав служити гонителям і, залишивши службу, пішов у гори, де трудився в пості і молитві. Одного разу під час язичницького свята святий прийшов у місто, в якому раніше служив. У розпал святкових ігрищ, дивитися які зійшлося все місто, пролунав викривальний голос угодника Божого, який проповідував віру в Христа, Спасителя світу. За це він був ув’язнений. Перед судом правителя Пірра святий мужньо визнав свою віру і сказав, що прийшов сюди, щоб викрити всіх в злочесті. Святий Мина відкинув пропозицію принести жертву язичницьким богам, прийняв найжорстокіші муки, після яких був обезголовлений в 304 році. Тіло святого мученика наказано було спалити. Християни вночі зібрали в згаслому багатті вцілілі рештки мученика, які поклали в храмі його імені, побудованому після припинення гонінь на місці страждань і смерті великомученика Мини.

Свята рівноапостольна Фекла Іконійська

Свята Фекла Іконійська народилася і жила в малоазійському місті Іконії (сучасне турецьке Конья) в родині багатих язичників. У 18 років була заручена зі знатним юнаком, але під час перебування в місті апостола Павла (бл. середини I століття) захопилася його проповіддю та вирішила не вступати в шлюб, присвятивши себе служінню Богу. Юнак, за порадою друзів, відвів апостола Павла до правителя міста, який наказав заарештувати його за звинуваченням, що він «забороняє дівам одружуватися». Фекла таємно відвідувала апостола, віддаючи тюремним стражам свої коштовності. Коли про це стало відомо батькам, то її і Павла привели на суд правителя міста:

Як пишеться у християнській пам’ятці ІІ століття «Діяння Павла та Фекли», – “… закликав він Феклу та запитав:

— Заради чого не приймаєш ти шлюбу з Фамірідом за законом Іконійським?

Вона ж стояла, не зводячи з Павла очей, і мовчала; бачачи ж це, вигукнула Феокліт, її мати:

— Вогнем спали беззаконницю, вогнем спали безшлюбну посеред театру міського, щоб усі дружини надалі боялися і її прикладом напоумлювалися!

І сумував Ігемон багато; та Павла, по бичуванні, вивів він за межі міста, а Феклу же присудив вогнем спалити”.

Згідно з апокрифом, Феклу завели на велике багаття, проте раптовий дощ погасив полум’я і вона залишилася неушкодженою. Покинувши Іконію, Фекла знайшла Павла та разом із ним вирушила в Антіохію, де її примітив правитель міста Олександр. У відповідь на його домагання, «зірвала вона хламиду з Олександра та роздерла її; і вінок зняла з голови його», за що була відправлена на поживу звірам. На Феклу були спущені хижаки. Але вони не торкнулися праведниці, а навпаки лизали її рани.

З Антіохії Фекла вирушила на пошуки Павла, який наставляв її на навчання людей слову Божому. Через час Фекла повернулася в рідну Іконію, де навернула свою матір у християнство. Відносно смерті святої апокриф повідомляє, «відійшла вона в Селевкию, де, багатьох просвітивши словом Божим, сном добрим спочила».

Церковний переказ повідомляє, що вона довгі роки жила в сирійській Селевкії і у віці 90 років, коли її переслідували язичницькі жерці, була прихована від них горою. Печера, в якій за переказами померла Фека, розташована в сирійському селищі Маалюлі (гори Каламон). Над нею побудований монастир, названий на честь святої.

Пам’ять рівноапостольної жони звершується Православною Церквою 7 жовтня.

Свята Фекла Іконійська народилася і жила в малоазійському місті Іконії (сучасне турецьке Конья) в родині багатих язичників. У 18 років була заручена зі знатним юнаком, але під час перебування в місті апостола Павла (бл. середини I століття) захопилася його проповіддю та вирішила не вступати в шлюб, присвятивши себе служінню Богу. Юнак, за порадою друзів, відвів апостола Павла до правителя міста, який наказав заарештувати його за звинуваченням, що він «забороняє дівам одружуватися». Фекла таємно відвідувала апостола, віддаючи тюремним стражам свої коштовності. Коли про це стало відомо батькам, то її і Павла привели на суд правителя міста:

Як пишеться у християнській пам’ятці ІІ століття «Діяння Павла та Фекли», – “… закликав він Феклу та запитав:

— Заради чого не приймаєш ти шлюбу з Фамірідом за законом Іконійським?

Вона ж стояла, не зводячи з Павла очей, і мовчала; бачачи ж це, вигукнула Феокліт, її мати:

— Вогнем спали беззаконницю, вогнем спали безшлюбну посеред театру міського, щоб усі дружини надалі боялися і її прикладом напоумлювалися!

І сумував Ігемон багато; та Павла, по бичуванні, вивів він за межі міста, а Феклу же присудив вогнем спалити”.

Згідно з апокрифом, Феклу завели на велике багаття, проте раптовий дощ погасив полум’я і вона залишилася неушкодженою. Покинувши Іконію, Фекла знайшла Павла та разом із ним вирушила в Антіохію, де її примітив правитель міста Олександр. У відповідь на його домагання, «зірвала вона хламиду з Олександра та роздерла її; і вінок зняла з голови його», за що була відправлена на поживу звірам. На Феклу були спущені хижаки. Але вони не торкнулися праведниці, а навпаки лизали її рани.

З Антіохії Фекла вирушила на пошуки Павла, який наставляв її на навчання людей слову Божому. Через час Фекла повернулася в рідну Іконію, де навернула свою матір у християнство. Відносно смерті святої апокриф повідомляє, «відійшла вона в Селевкию, де, багатьох просвітивши словом Божим, сном добрим спочила».

Церковний переказ повідомляє, що вона довгі роки жила в сирійській Селевкії і у віці 90 років, коли її переслідували язичницькі жерці, була прихована від них горою. Печера, в якій за переказами померла Фека, розташована в сирійському селищі Маалюлі (гори Каламон). Над нею побудований монастир, названий на честь святої.

Пам’ять рівноапостольної жони звершується Православною Церквою 7 жовтня.

Свята рівноапостольна Марія Магдалина 

4 серпня – пам’ять святої рівноапостольної Марії Магдалини. Вона походила з містечка Магдали, що колись було розташоване на берегах Генісаретського озера. В Євангелії нічого не сказано про її юні роки, але з Передання відомо, що вона була вродливою жінкою і жила грішно. Після того, як Ісус вигнав із Марії сім бісів, вона змінила своє життя і стала Його вірною ученицею.

Марія Магдалина була вірна Христові не тільки у хвилини Його слави, але й у момент найбільшого приниження на Голгофі. Після того, як Ісуса поховали в печері, недільного дня Марія разом з іншими жінками пішла до гробу Спасителя, щоб намастити Його Тіло пахучим миром. Коли, не знайшовши Тіла Спасителя, вона зі слізьми виходила з гробниці, їй явився Воскреслий Христос і повелів іти до апостолів і сповістити їм радісну звістку.

По Вознесінні Христовім, коли апостоли розійшлися з Єрусалиму проповідувати в усі кінці світу, разом із ними пішла й Марія Магдалина. За переданням, вона проповідувала в Римі. Звідти вже літня Марія Магдалина переселилася в Ефес, де трудився Святий Апостол Іоан, (згідно з переданням, саме з її слів Апостол написав 20-ту главу свого Євангелія) і там завершила свою земну путь.

Свята Марія Магдалина ввійшла в історію Церкви як рівноапостольна. В широких вимірах проявлялася її духовно-просвітницька діяльність. І хоч ніколи першохристиянські подвижниці не брали на себе проповідницького обов’язку на церковних зібраннях чи первісних християнських Богослужіннях, підкоряючись заповітові святого апостола Павла «жінки ваші у церквах нехай мовчать, бо не дозволено їм говорити» (1 Кор. 14:34), вони постійно перебували зі святими апостолами, підтримуючи їх у проповідях серед поганського люду.

Зі Святого Передання нам відомо, що Марія Магдалина дійшла до Риму, де сповістила імператору Тиберію про Воскреслого Христа. До нашого часу в іконописі залишилась традиція – зображати святу Рівноапостольну Марію Магдалину з червоною писанкою в руці.

Серед числа перших жінок-християнок, які активно діяли при Церкві, були і неодружені (наприклад, вищезгадана свята рівноапостольна Марія Магдалина, свята Сусанна та інші), і одружені (наприклад, свята Соломія, мати святого апостола і євангелиста Іоана Богослова, Іоанна, Марія, мати Яковова та інші). Свідомо ставши ученицями Христовими при Його земному житті, продовжували і після Його Вознесіння зберігати свій послух, дотримуючись заповітів Христа і Його учнів – святих апостолів.

Отож, ким же була ця Марія Магдалина, якій першій з’явився Ісус після своєї перемоги над смертю? Вона згадується в Новому Завіті більше десяти разів. Чи була вона блудницею? З часів середньовіччя Марія Магдалина вважалася однією із найнегідніших жінок Нового Завіту, було ототожнення її деякими богословами з безіменною грішницею, згаданою в Євангелії від Луки. Річ у тому, що перша згадка про Марію Магдалину йде після розповіді про цю грішницю. Але насправді немає ніяких реальних підстав ототожнювати її з Магдалиною. Міжнародна Біблійна енциклопедія твердить нам про те, що: «Ідентифікація Марії Магдалини з грішницею, поза всяких сумнівів, неможлива для того, хто уважно стежить за оповіданням і не упускає деталей». Протилежної думки свого часу дотримувався святий Августин, котрий висловлювався, що Марія Магдалина «плакала не тільки в домі Симона прокаженого, але й по зісланні Святого Духа, бо неупинно шкодуючи, оплакуючи все життя свої давні гріхи». Що означають згадані євангелистом Лукою «сім бісів», від яких Христос звільнив Марію? Деякі вважають, що тут говориться про якесь нервове захворювання, інші – що мовиться про реальних злих духів, одержимість.

З вищезгаданого виникає питання, кому насправді вірити? Чи можна ототожнювати Марію Магдалину з безіменною грішницею, про яку розповідають нам синоптичні Євангелія? Чи не слід цього робити? А якщо Марія справді була цією грішницею, то які є аргументи щодо цього? І що про це говорить євангелист Іоан?

«За шість днів до Пасхи прибув Ісус у Вифанію, де був Лазар, який раніше помер і якого воскресив Ісус. Там, отже, справили йому вечерю, і Марфа услуговувала. І Лазар був один з тих, які сіли з ним до столу. Марія взяла літру мира з щирого нарду, вельми дорогоцінного, помастила ноги Ісуса й обтерла їх своїм волоссям; і наповнився дім пахощами мира» (Ів.12:1-3). Про це пишуть й інші євангелисти, але не подають імені, мовлячи «аж тут жінка…» (Лук.7:37); «підійшла жінка…» (Мр.14:3); «підійшла до нього одна жінка…» (Мт.26:7). У Марка та Матфея жінка виливає миро на голову Ісуса, а в Луки та Іоана вона виливає миро на Його ноги й утирає їх волоссям своєї голови. Тут буде доречним запитати, чому існують такі розбіжності, однак це не найголовніше, важливіше те, чи можемо ми ідентифікувати безіменну грішницю синоптичних Євангелій з Марією Магдалиною. Проте нам не слід забувати і той факт, що є такі богослови, котрі твердять про недоречність такого порівняння.

Згідно з католицькою традицією, Марія Магдалина вважалася цілі століття тією самою особою, що Марія, сестра Лазаря і Марфи. Ця традиція походить від Святителя Григорія Великого. Натомість у Православній Церкві Марія Магдалина і Марія з Вифанії трактуються як дві різні особи. Ця традиція нашої Церкви почала останнім часом переважати в біблeїстиці.

Після Вознесіння Господа Марія Магдалина перебувала з Матір’ю Божою й апостолами в Єрусалимі, а потім проповідувала Боже слово в Римі та багатьох інших містах. Згодом вже літня Марія Магдалина переселилася в Ефес, де трудився святий апостол Іоан Богослов (згідно з переказом, саме з її слів апостол написав 20-ту главу свого Євангелія) і там завершила свій земний шлях.

У IX ст. за імператора Лева VI Філософа (886-912) її нетлінні мощі було перенесено з Ефеса до Константинополя (інші джерела вказують на V ст., як час перенесення мощей). Вважають, що під час Хрестових походів мощі були перевезені у Рим, де й перебували у храмі в ім’я Святого Іоана Латеранського. Папа Римський Гонорій III (1216-1227) освятив цей храм в ім’я святої рівноапостольної Марії Магдалини. Частина її мощей знаходиться у Франції, в Проважі біля Марселя, де також зведений храм, присвячений святій Марії Магдалині. Частини святих мощей рівноапостольної Марії Магдалини зберігаються в різних монастирях Святої Гори Афону і в Єрусалимі.

Свята мучениця Фотинія Самарянка 

2 квітня Православна Церква вшановує пам’ять святої мучениці Фотини. Свята мучениця Фотина (Світлана), самарянка, її сини мученики Віктор, наречений Фотином, та Йосія, і сестри мучениці: Анатолія, Фото, Фотида, Параскева, Киріака, Домнина, і мученик Севастіан, постраждали разом за Христа ще у І столітті. Свята мучениця Фотина була тією самою самарянкою, з якою розмовляв Спаситель біля колодязя Якова (Ін. 4, 5 – 42). За часів імператора Нерона (54 – 68), котрий виявив надзвичайну жорстокість у боротьбі з християнством, свята Фотина жила в Карфагені зі своїм молодшим сином Йосією і там безбоязно проповідувала Євангеліє. Її старший син Віктор хоробро бився в римських військах проти варварів і за свої заслуги був призначений воєначальником у місто Атталію (Мала Азія). Містоуправитель Атталії Севастіян при зустрічі зі святим Віктором сказав йому: «Я знаю достовірно, що ти, твоя мати і твій брат – послідовники вчення Христа. Але я по-дружньому раджу тобі – підкорися волі імператора, за це будеш отримувати майно християн, яких ти доправлятимеш нам. Твоїм же матері і братові я напишу, щоб вони не проповідували Христа відкрито. Нехай таємно сповідують свою віру». Святий Віктор відповів: «Я сам хочу бути проповідником християнства, як мої мати і брат». На це Севастіан відповів: «О Вікторе, всі ми добре знаємо, які лиха очікують за це тебе, матір і брата твого». Після цих слів Севастіан раптом відчув гостру біль в очах, змінився в обличчі і онімів. Три дні пролежав він сліпий, не промовляючи ні слова. Четверто дня несподівано він голосно промовив: «Лише віра християн є істинна, немає іншої істинної віри!» Севастіан сказав святому Віктору, що знаходився біля нього: «Мене закликає Христос!». Незабаром він охрестився і відразу ж прозрів. Слуги святого Севастіана, свідки чуда, охрестилися за прикладом свого господаря. Чутки про те, що сталося, дійшли до імператора Нерона, і він наказав привести християн до нього на суд у Рим. Тоді Сам Господь з’явився сповідникам і сказав: «Я буду з вами, а Нерон буде переможений, як і всі, хто служить йому». Святому Віктору Господь сповістив: «З цього дня ім’я тобі буде Фотин – світлосяйний, бо багато хто просвічений тобою навернуться до Мене». Святого Севастіана Господь підбадьорив: «Блаженний, хто звершить свій подвиг до кінця». Свята Фотина, сповіщееа Спасителем про майбутні страждання, в супроводі кількох християн вирушила з Карфагена у Рим і приєдналася до сповідників. У Римі імператор наказав привести до себе святих і запитав їх, чи дійсно вони вірують у Христа. Всі сповідники рішуче відмовилися зректися Спасителя. Тоді імператор наказав роздробити на ковадлі кисті рук святих мучеників. Але під час катування сповідники не відчували болю, а руки мучениці Фотини залишилися неушкодженими. Нерон наказав святих Севастіана, Фотина і Іосію осліпити та вкинути до в’язниці, а святу Фотину з п’ятьма її сестрами – Анатолією, Фото, Фотидою, Параскевою і Киріакією – відправити в імператорський палац під нагляд дочки Нерона Домнини. Але свята Фотина навернула до Христа Домнину і всіх її рабинь, які прийняли святе Хрещення. Навернула вона до Христа і чаклуна, який приніс отруєне пиття, щоб умертвити сповідниць. Минуло три роки, і Нерон послав до в’язниці за одним зі своїх слуг, які перебували в ув’язненні. Посланці повідомили йому, що святі Севастіан, Фотина і Йосія, які були осліплені, стали абсолютно здорові, і їх постійно відвідують люди, які слухають їх проповідь; сама в’язниця перетворилася на світле і запашне місце, де прославляється Бог. Тоді Нерон наказав розіп’ясти святих головою донизу і протягом трьох днів бити їх по оголеному тілу ременями. Четвертого дня імператор послав слуг подивитися, чи живі мученики. Але, прийшовши на місце тортур, послані тут же осліпли. У цей час Ангел Господній звільнив мучеників і зцілив їх. Святі зглянулися над осліплими слугами і своїми молитвами до Господа повернули їм зір. Прозрілі увірували в Христа і невдовзі охрестилися. У безсилій люті Нерон наказав здерти шкіру зі святої Фотини і кинути мученицю у колодязь. Мученикам Севастіану, Фоміну і Йосії відсікли гомілки, кинули собакам, потім з них здерли шкіру. Страшні муки зазнали і сестри святої Фотини. Нерон наказав відрізати їм груди, а потім здерти шкіру. З особливою жорстокістю імператор приготував найлютішу кару святій Фотиді: її прив’язали за ноги до вершин двох схилених дерев, які, розпрямившись, розірвали мученицю. Інших імператор наказав обезголовити. Святу Фотину витягли з колодязя і вкинули в темницю на 20 днів. Після цього Нерон закликав її до себе і запитав, скориться вона тепер і чи принесе жертви ідолам. Свята Фотина плюнула імператору в обличчя і, посміявшись над ним, сказала: «нечестивий сліпець, заблудлий і божевільний чоловіче! Невже ти вважаєш мене настільки нерозумною, щоб я погодилася зректися Владики мого Христа і принесла жертву подібним до тебе сліпим ідолам?!” Почувши такі слова, Нерон знову звелів вкинути мученицю у колодязь, де вона віддала дух свій Господу († близько 66 року).

Свята Сусанна Мироносиця 

Третьої неділі після Пасхи Православна Церква вшановує пам’ять жінок-Мироносиць, зарахованих до чину рівноапостольних. Споміж них прославляється і свята Сусанна, ім’я котрої з давньоєврейської перекладається як “лілія”. Cвяте Писання лише раз згадує її в числі благочестивих жінок, які увірували у прихід Спасителя, та служили Йому під час його земного життя. А по воскресінні Христовім – вони розділили жереб апостольства з Його найближчими учнями і “проповідували Євангеліє усьому створінню”. Святий євангелист Лука згадує про неї у своєму Благовісті: “З Ним були дванадцять і деякі жінки, що були уздоровлені Ним від злих духів і недуг: Марія, звана Магдалиною, з якої вийшло сім бісів, Іоанна, жінка Хузи, Іродового урядовця, Сусанна та багато інших, що їм допомагали зі своїх маєтків”. (Лк. 8. 1-3) Більше про життя і подвиги її не відомо нічого навіть зі збереженного нині Священного Переказу. Окрім неділі Жінок-Мироносиць пам’ять святої праведної Сусанни звершується Церквою ще двічи упродовж року: 19 червня та 15 серпня.

Свята преподобномучениця Євдокія 

14 березня – пам’ять преподобномучениці Євдокії. Свята Євдокія жила у місті Геліополі (нині – Баальбек, Ліван) що в Килисирії. Будучи дівчиною надзвичайної вроди, Євдокія жила розпусним життям, на чому заробила великі статки. Якось Герман, настоятель чоловічого й жіночого монастирів, прибув до міста і заночував в одному домі. Вночі він довго молився і читав Святе Письмо про Божий суд і кару за гріхи. Голосне читання розбудило Євдокію, яка спала в сусідній кімнаті, і вона почала прислухатися до його слів. Наступного дня вона покликала до себе Германа, після розмови з яким прийняла св. Хрещення, роздала свій маєток убогим і вступила до жіночого монастиря. Незабаром стала його настоятелькою: По смерті ігумені сестри обрали її керівницею за аскетичне, боголюбиве життя. Бог прославив Євдокію великими чудесами. Довідавшись про це, поганський управитель Геліополя Вінкентій наказав зарубати її мечем. Покаянного життя після св. Хрещення прожила Євдокія 56 років, а мученицький вінець прийняла 120 року (за іншими свідченнями – 170 року).

Свята великомучениця Євфимія Всехвальна 

29 вересня Церква вшановує пам’ять святої великомучениці Євфимії Всехвальної. Ця угодниця Божа була дочкою християн – сенатора Філофрона та Феодосії. Вона постраждала за Христа в місті Халкідоні, розташованому на березі Босфору, навпроти Константинополя, близько 304 року.

Халкідонский правитель Приск розіслав наказ усім жителям Халкідона і його околиць з’явитися на язичницьке свято, поклонитися і принести жертву ідолу Аресу (богу війни), погрожуючи великими муками тому, хто не виконає наказ. Під час цього нечестивого святкування 49 християн ховалися в одному будинку, де таємно здійснювали Божественну службу Єдиному Богу. Серед молільників знаходилася і юна дівиця Євфимія. Незабаром місце перебування християн стало відомим, і вони були приведені до правителя. Протягом 19 днів мучеників катували, але ніхто з них не мав сумніву в вірі і не погодився принести жертву ідолам. Розгніваний правитель, не знаючи, у який ще спосіб змусити християн до зречення, послав їх на суд до імператора Діоклетіана.

Василевс відокремив від них наймолодшу – дівицю Євфимію, сподіваючись, що вона, залишившись одна, не витримає випробувань.

Свята Євфимія, розлучена зі своїми братами по вірі, палко молилася Господу Ісусу Христу, щоб Він Сам зміцнив її на майбутній подвиг. Спочатку правитель Приск благав святу зректися, обіцяючи їй земні блага, потім дав наказ катувати її. Мучениця була прив’язана до колеса з гострими ножами, які при обертанні відрізали шматки її тіла. Свята голосно молилася. І ось, колесо само-собою зупинилося і не рухалося, не зважаючи на всі зусилля катів. Ангел Господній, що зійшов з неба, зняв святу Євфимію з колеса і зцілив її рани.

Не напоумившись дивом, мучитель звелів воїнам Віктору і Сосфену кинути святу в розжарену піч. Але вони, побачивши в полум’ї двох грізних Ангелів, відмовилися виконати наказ правителя, і самі увірували в Бога, Якому поклонялася свята Євфимія. Завзято вигукнувши, що вони також християни, Віктор та Сосфен сміливо пішли на страждання. Їх було віддано на поталу звірам. Під час страти вони взивали до милосердного Бога, щоб Господь і їх прийняв у Царство Небесне. Почувши вишній голос, вони відійшли в життя вічне. Звірі ж навіть не доторкнулися до їхніх тіл.

Святая Євфимія, вкинута іншими воїнами у піч, залишилася цілою і неушкодженою. З Божою допомогою, вона була неушкодженою після багатьох інших тортур і катувань. Стверджуючи, що це чародійство, правитель наказав викопати новий рів, наповнити його ножами, а зверху прикрити землею і травою, щоб мучениця не знала про приготовлені їй тортури; але і тут свята Євфимія залишилася неушкодженою. Нарешті, її засудили на згодування звірам у цирку. Перед стратою, свята почала прохати, щоб Господь сподобив її смерті. Жоден звір, випущений на арену, не кинувся на святу. Лише одна ведмедиця завдала їй невеликої рани на нозі, з якої потекла кров, і свята великомучениця Євфимія померла. В цей час стався землетрус, сторожа і глядачі від страху втекли, тому батьки святої змогли взяти її тіло і з шаною поховати неподалік Халкідона.

Згодом на могилі великомучениці Евфимії було зведено величний храм. В цьому храмі відбувалося засідання IV Вселенського Собору 451 року, під час якого свята великомучениця чудесним чином підтвердила православне сповідання, поклавши край єресі монофізитства.

Після захоплення Халкідона персами 617 року, мощі святої великомучениці Євфимії були перенесені у Константинополь. В період іконоборчої єресі раку з мощами святої Євфимії єретики викинули в море. Благочестиві мореплавці витягли її. Згодом мощі святої потрапили на острів Лемнос, а 796 року були повернуті у Константинополь. До цього часу вони перебувають у Свято-Георгіївському патріаршому соборі на Фанарі.

Свята великомучениця Параскева П’ятниця 

10 листопада Православна Церква вшановує пам’ять святої мучениці Параскеви-П’ятниці. Народилася вона у християнській родині. Жила в III ст. в місті Іконія у Малій Азії. Її побожні батьки щиро молилися до Бога і кожної п’ятниці розважали над муками Ісуса Христа. Коли Бог дав їм донечку, вони назвали її Параскева, тобто П’ятниця. Після смерті батьків Параскева вела тихе християнське життя, повне чеснот, і з любов’ю опікувалась убогими. Добрий приклад її богоугодного життя навернув численних поган до Христової віри. Розлючені жерці запроторили Параскеву до в’язниці.

Коли в час Діоклетіанового переслідування християн до Іконії прибув новий імператорський намісник з наказом судити й мучити християн, до нього привели Параскеву, яка сміливо визнала свою віру в Христа. За це намісник наказав її жорстоко мучити. Під час тортур Параскева віддала Богові свою чисту і невинну душу. Свята Параскева П’ятниця завжди мала у православного народу особливу любов і шанування. Храми на її честь в давнину називалися П’ятницями. На іконах зазвичай зображали мученицю суворою подвижницею, високого росту, з сяючим вінком на голові. Ікони святої мучениці охороняють сімейне благополуччя і щастя. За церковними віруваннями, свята Параскева – покровителька полів і худоби. Крім того, до святої Параскеви моляться за збереження худоби від смерті. Свята мучениця – цілителька людей від найважчих душевних і тілесних хвороб.

Свята великомучениця Ірина Македонська 

Свята великомучениця Ірина постраждала за Христа у кінці I або на початку II століття. Вона була дочкою правителя фракійського міста Мiгдонії язичника Лікінія і його дружини, яка також носила ім’я Лікінія. До святого Хрещення вона носила ім’я Пенелопа. 3 раннього дитинства Пенелопа вирізнялася винятковою красою. Коли ій виповнилося шість років, батько побудував для неї за містом розкішний палац, в якому Пенелопа жила разом з тринадцятьма дівчатами і вихователькою Каpiєю. За розпорядженням Лікінія до Пенелопи щодня приходив старець Апеліан, який навчав її piзних наук. Апеліан був таємним християнином i, крім наук, навчив Пенелопу християнських чеснот. Коли Пенелопі виповнилося 12 років, батьки вирішили видати ї заміж. Тоді ж Пенелопі було таке знамення: три птиці одна за одною прилетіли в ії кімнату, і кожна залишила на столі свою ношу – голуб залишив оливкову гілку, орел – вінок з pізних квітів, крук – невелику змію. Нерозуміння Пенелопи вирішив ї прозорливий учитель Апеліан, який роз’яснив значення цього знамення: голуб означав ї чесноти, заради яких вона одержить благодать Божу у святому Хрещенні, – оливкову гілку; орел знаменує висоту духу і перемогу над невидимими ворогами, за що Господь увінчає її вінком слави у Своему Царстві; крук разом із змією провіщав їй скорботи i гоніння за Христа, Який хоче обручити її разом з Собою. Коли батько запропонував Пенелопі вибрати собі нареченого, вона просила сім днів на роздуми. За цей час вона прийняла святе Хрещення з ім’ям Ірина від апостола Тимофія, ученика святого апостола Павла. Потім свята Ірина відкрито визнала себе християнкою. Розгніваний Лікіній наказав кинути її під копита диких коней, проте вони не заподіяли їй шкоди. Навпаки, один кінь затоптав Лікінія, але по молитві святої Iрини він воскрес. Завдяки настільки явному чуду Лікіній і вcі його вельможі увiрували в Христа і прийняли святе Хрещення. Лікіній залишив управління містом i разом з дружиною пішов до палацу своеї дочки, щоб в усамітненні служити Iстинному Богові. Свята Ірина залишилася в Miгдонії і оселилася в домі Апеліана, де проводила дні у молитві, читанні Священного Писання і суворому пості. Tільки ввечері свята Iрина споживала трохи хліба і випивала чашку води. Спала подвижниця дуже мало, причому не на ліжку, а на сирій землі. За три роки перебування в Мігдоніі свята Iрина зазнала багато мук від правителів, які змінювали один одного, кожен з яких прагнув витонченими тортурами змусити ї поклонитися язичницьким ідолам. Седекія кидав її на 10 днів у рів з отруйними зміями, наказав перепиляти її тіло залізної пилою, прив’язував до млинового колеса. Але Господь оберігав Свою обраницю: Ангел Божий подавав їй поживу в рові, а змії не кусали; залізні пили притуплялися, вода не текла під млинове колесо. Бачачи такі чудеса, тисяч людей відрікалися від язичницьких кумирів і приймали святе Хрещення. Обурені жорстокістю Седекії жителі міста побили його камінням. Його син – Савах зібрав величезне військо і обложив Mігдонію, бажаючи помститися жителям міста за смерт батька. Але по молитві святої Грини Савах і всі його воїни осліпли. Розкаявшись, Савах обіцяв простити жителів міста i просив святy Iрину зцілити його. Однак, зцілившись, Савах порушив свое слово і віддав святу Ірину на муки: мучениці вбили у ноги цвяхи і з важким мішком піску на плечах повели за місто. Ангели супроводжували святу і зміцнювали її, мучитель же був вражений раптовою смертю. Під час перебування у Mігдонії свята Iрина безперестанно проповідувала Iм’я Христове і творила багато чудес. Вона зцілювала хворих, очищала прокажених і проганяла бісів. Одного разу свята мучениця воскресила померлого юнака, якого гірко оплакували батьки. Після Miгдонії свята Грина проповідувала християнську віру в інших містах Фракї – Калліполі, Константині, Месемврії. I в цих містах правителі жорстоко мучили святу: палили її на розпеченій решітці, кидали в черево розпечених мідних волів. У місті Месемврії князь Савоpій відсік святій мучениці голову і поховав поза містом. Але Господь воскресив святу мученицю. Їй з’явився Ангел і звелів йти у Месемврію. Побачивши її живою, Савоpій і всі жителі міста увірували в Христа. Померла свята мучениця Iрина мирно у містi Ефесі, куди була перенесена на хмарі зі свого рідного міста Мігдонії. А в Ефесі свята Ірина також творила багато чудес і цим навертала язичників в християнство. Передбачивши свою смерть, вона разом з її старцем Апеліаном, який перебував тоді в Ефесі, і шістьма благочестивими мужами піша за місто, знайшла на горі печеру і, увійшовши до неї, звеліла супутникам закрити хід до печери важким каменем. Тут 18 травня свята мучениця преставилася до Господа. На четвертий день християни прийшли до печери і відвалили камінь, але тіла святої Ірини там не було. За іншими джерелами великомучениця Ірина проповідувала Євангеліє Христове в слов’янських землях і була спалена в Солуні.

Свята мучениця Валерія (Калерія) Кесарійська

20 червня Православною Церквою встановлений день пам’яті святої мучениці Калера (Валерії) Кесарійської. Свята мучениця Валерія є небесною покровителькою всіх жінок, названих цим ім’ям. Свята мучениця Калерія (Валерія) Кесарійський мученицьки постраждала за християнську віру за часів правління імператора Діоклетіана, жорстокого гонителя християн. Разом з Валерією тортурам були віддані Киріак і Марія. Всі дівчата, прийнявши Святе хрещення, віддалилися від світу і жили в молитвах до Господа про те, щоб він захистив всіх християн від жорстоких масових гонінь. Коли імператору донесли про дівчат, вони були викликані на суд, але від своєї віри не відреклися, відмовившись приносити жертву язичницьким ідолам. Були віддані мукам і смерті, але залишилися вірні Господу. У стародавньому місті Кесарії (сучасний Ізраїль) жили три дівчини – Калерія (Валерія), Киріака і Марія. Їх життя обірвалося надто рано, тому і житія святих короткі. Вони прийняли християнство, але Кесария в той час була переважно язичницької. Аби не допустити дотримуватися традицій, які були їм уже не до душі, дівчата вирішили піти з міста. Вони оселилися в відокремленому місці і жили там одні, дотримуючись пост і молячись про те, щоб віра Христова засяяла у всьому світі. Але язичники їх знайшли. Вони хотіли змусити дівчат принести жертву язичницьким богам, на що Калерія (Валерія), Киріака і Марія одностайно відповіли відмовою. Мужньо вони винесли всі муки. Точна дата їх смерті невідома, її відносять до 284-305 років.

Свята мучениця Христина Кесарійська 

19 лютого Православна Церква вшановує пам’ять святої мучениці Христини Кесарійської. Жила вона у Кесарії Каппадокійській і постраждала за часів римського імператора Діоклетіана 288 або 300 року.

Христина та її сестра, Калліста, були християнками, але побоялися мук, відреклися від Христа і стали жити нечестиво. Правитель Саприкій наказав їм умовити святу мученицю Дорофею принести жертву поганським богам. Однак сталося навпаки: жінки, переконані святою Дорофеєю, що через милосердя Боже дарується спасіння, покаялися і знову навернулися до Христа. За це їх прив’язали спинами одна до одної і спалили в смоляний діжці. Святі сестри Христина і Калліста страдницьки померли, принісши покаянну молитву Господу. Свята Дорофея була усічена мечем разом із новонаверненим мучеником Феофілом.

Святі преподобні Петро і Февронія Муромські 

8 липня православні християни відзначають день пам’яті Благословенних князя Петра і княжни Февронії Муромських. Цей день також вважають святом подружньої вірності та кохання. Святий благовірний князь Петро, ​​в чернецтві Давид, і свята благовірна княгиня Февронія, в чернецтві Євфросинія, чудотворці. Князь Петро був другим сином Муромського князя Юрія Володимировича. Він вступив на престол в 1203 році. За кілька років до цього святий Петро захворів проказою, від якої ніхто не міг його вилікувати. У сонному видінні князю було відкрито, що його може зцілити дочка бджоляра благочестива діва Февронія, святий Петро послав за нею своїх людей. Коли князь побачив святу Февронію, то так полюбив її за благочестя, мудрість і доброту, що дав обітницю відразу одружитися на ній після зцілення. Свята Февронія зцілила князя і вийшла за нього заміж. Святе подружжя пронесли любов один до одного через всі випробування. Горді бояри не захотіли мати княгиню з простого звання і зажадали, щоб князь відрікся від неї. Святий Петро відмовився, і подружжя вигнали. Вони на човні відпливли по річці з рідного міста. Якийсь чоловік, що плив зі своєю сім’єю разом з подружжям, задивився на княгиню. Свята дружина відразу розгадала його помисел і м’яко докоряла: «Зачерпни воду з однієї й з іншої сторони човна, – попросила княгиня. – Чи однакова вода?» – «Однакова», – відповів той. «Так і єство жіноче однаково, – мовила Февронія. – Чому ж ти, забувши свою дружину, про чужу вони гадають?». Викриттям зніяковів і покаявся в душі чоловік. Увечері вони причалили до берега і стали влаштовуватися на ночівлю. «Що тепер з нами буде?» – з сумом розмірковував князь Петро, ​​а Февронія, мудра і добра дружина, ласкаво розважала його: «Не сумуй, княже, милосердний Бог, Творець Самовидець всіх, не залишить нас у біді!». Не встигли вони прокинутися, як приїхали посли, благаючи Петра повернутися на князювання. Бояри посварилися через владу, пролили кров і тепер знову шукали миру і спокою. Петро і Февронія зі смиренністю повернулися в своє місто і правили довго і щасливо, творячи милостиню з молитвою в серці.

Вони померли в один день і годину, кожен в своїй келії. Люди вважали нечестивим ховати в одній труні ченців і посміли порушити волю покійних. Двічі їх тіла розносили по різних храмах, але двічі вони дивним чином опинялися поруч. Так і поховали святе подружжя разом біля соборної церкви Різдва Пресвятої Богородиці, і кожен, хто вірує знаходив тут щедре зцілення.

Православні у цей день моляться в храмах. У своїх молитвах молоді люди просять Бога про велику любов, а представники старшого покоління — про сімейну згоду.

Святий преподобний Сава Освячений 

18 грудня Церква вшановує пам’ять преподобного Сави Освяченого, котрий народився в V столітті, у Каппадокії, в благочестивій християнській сім`ї Іоана і Софії. Його батько був воєначальником. Виїхавши у справах служби в Олександрію Єгипетську, Іоан узяв із собою дружину, а п`ятирічного сина залишив на піклування дядька. Коли хлопчику йшов восьмий рік, він вступив до монастиря святого Флавіана, розташованого поблизу. Обдарована дитина швидко навчилася читати і добре вивчила Святе Письмо. Даремно батьки згодом умовляли святого Саву повернутися у світ і вступити в шлюб.

У 17 років він прийняв чернечий постриг і так досягнув успіху в пості і молитвах, що сподобився дару чудотворення. Пробувши десять років у монастирі Флавіана, преподобний подався до Єрусалиму, а звідти – до обителі преподобного Євфимія Великого. Але преподобний Євфимій направив святого Саву до авви Феоктиста, настоятеля прилеглого монастиря зі суворим чернечим статутом. У тій обителі преподобний Сава пробув послушником до 30-річного віку.

Після смерті старця Феоктиста, його наступник благословив преподобного Саву зачинитися в печері: лише в суботу святий полишав затвор і приходив до обителі, де брав участь у Богослужінні і приймав їжу. За деякий час преподобному дозволили зовсім не полишати затвору, тому святий Сава подвизався в печері протягом 5 років.

Преподобний Євфимій уважно стежив за життям юного ченця і, бачачи, як він духовно зріс, став брати його з собою в пустелю Рув (біля Мертвого моря). Вони виходили 14 січня і перебували там до Вербної неділі. Преподобний Євфимій називав святого Саву “отроком-старцем” і дбайливо виховував його у найвищих чернечих чеснотах.

Коли преподобний Євфимій відійшов до Господа, святий Сава пішов із Лаври і оселився в печері поблизу обителі преподобного Герасима Йорданського. Через кілька років до преподобного Сави почали збиратися учні – всі, хто прагнув чернечого життя. Так виникла Велика Лавра. За вказівкою згори (через вогняний стовп) ченці влаштували в печері церкву.

Преподобний Сава заснував ще кілька обителей. Багато чудес були явлені за молитвами преподобного Сави: серед Лаври пробилося джерело, під час посухи пролився рясний дощ, відбувалися зцілення хворих і біснуватих. Преподобний Сава написав перший статут церковних служб, так званий “Єрусалимський”, прийнятий усіма Палестинськими монастирями. Саме цей церковний статут є взірцем богослужіння річного кола і у нашій Церкві упродовж кількох століть. Святий Сава преставився до Бога 532 року.

Святий преподобний Микита Стовпник 

6 червня – пам’ять преподобномученика Микити Стовпника. Святий Микита Стовпник (1122? — 24 травня 1186) був уродженцем міста Переславля Заліського і відповідав за збір податей та податків. У 1152 році князь Юрій Довгорукий переніс місто Переславль і кам’яний храм на честь Всемилостивого Спаса на нове місце. У зв’язку з витратами на будівництво міста та храму був проведений посилений збір податків з жителів. Микита, який керував цими зборами, грабував жителів, набираючи величезні суми грошей для себе. Так тривало багато років.

Одного разу він прийшов до церкви і почув за Богослужінням слова з книги пророка Ісаї: «Умийтесь, очистіть себе! Відкиньте зло ваших вчинків із-перед очей Моїх, перестаньте чинити лихе! Навчіться чинити добро, правосуддя жадайте, карайте грабіжника, дайте суд сироті, за вдову заступайтесь!» (Іс. 1, 16-17).

Наче громом був вражений він цими словами, що проникли в глибину його серця. Всю ніч Микита провів без сну, згадуючи почуті слова. Проте вранці він вирішив запросити друзів, щоб у веселих розмовах забути жахи минулої ночі. Проте, коли дружина стала готувати обід для частування гостей, то раптом побачила в киплячому казані то спливаючу людську голову, то руку, то ногу. Жах обійняв бідну жінку і вона кинулася за Микитою, який побачив в казані те ж саме. Раптово в ньому пробудилась совість, і він ясно усвідомив, що своїми поборами вчиняє як вбивця. «Горе мені, багато я згрішив! Господи, настав мене на шлях Твій!» З такими словами вибіг він з дому.

У трьох верстах від Переславля був монастир святого великомученика Микити, куди і прийшов приголомшений страшним видінням Микита. Зі сльозами він припав до ніг ігумена і просив спасти його грішну душу. Тоді ігумен вирішив випробувати щирість наміру та покаяння і дав Микиті перший послух, який полягав у тому, щоб три дні стояти при монастирських воротах і сповідувати всім, хто проходив повз нього, свої гріхи. З глибоким смиренням Микита прийняв перше випробування. Через три дні ігумен згадав про свого послушника і послав одного ченця подивитися, як він. Але чернець знайшов Микиту не на колишньому місці біля воріт, а лежачим в болоті. Він був весь покритий комарами та різними мошками, все тіло його було в крові та ранах. Тоді сам ігумен з братією прийшов до добровільного страждальця і запитав: «Сину мій, що ти робиш з собою?», «Отче! Спаси мою грішну душу», — відповів Микита. Ігумен одягнув його у волосяницю, сам ввів у монастир і постриг в чернецтво.

Всім серцем прийнявши чернечі обітниці, преподобний Микита проводив дні і ночі в молитві, співі псалмів та читанні житій святих подвижників. З благословення настоятеля він поклав на себе важкі вериги і на місцях своїх чернечих подвигів викопав два глибоких колодязі. Незабаром преподобний підсилив свій подвиг — він викопав глибоку круглу яму і там, поклавши на голову кам’яну шапку, став, подібно древнім стовпникам, на молитву. Тільки блакитне небо та нічні зірки бачив він із дна свого стовпа-колодязя, та ще вузький підземний хід під церковну стіну, по якому преподобний Микита ходив до храму на Богослужіння.

В цій обителі преподобний Микита завершив своє життя мученицькою смертю. Одного разу вночі родичі святого, які приходили до нього для благословення, спокусилися блиском його вериг та хрестів, прийнявши їх за срібні і вирішили заволодіти ними. У ніч на 24 травня 1186 року вони розібрали покриття колодязя, вбили подвижника, зняли з нього хрести й вериги, загорнули їх у грубу полотнину і втекли.

Перед ранковим Богослужінням паламар, який прийшов за благословенням до святого, побачив розібраний дах і відразу ж повідомив про це ігумена. Намісник з братією поспішив до стовпа преподобного і побачив святого вже мертвим.

Тим часом вбивці, зупинившись на березі Волги, вирішили поділити здобич, але побачивши, що це не дорогоцінне срібло, а просте залізо, кинули все награбоване в річку. Господь прославив і ці видимі знаки таємних подвигів і тяжких трудів святого. У ту ж ніч Симеон, благочестивий старець Ярославського монастиря на честь святих апостолів Петра та Павла, побачив над Волгою три яскраві промені світла. Він повідомив про це настоятеля монастиря і старійшину міста. Собор священників та численні городяни, які зійшлися до річки, побачили три хрести і вериги «що наче дерeво у водах волзських пливли». З трепетом та благоговінням вони перенесли вериги в обитель великомученика Микити та поклали їх на могилу преподобного. При цьому відбулися численні зцілення.

Близько 1420-1425, святитель Фотій, митрополит Московський, благословив відкрити мощі святого Микити. Ігумен монастиря з братією звершив молебень, потім відкрили бересту, якою було обгорнуте нетлінне тіло, але раптом могила закрилася землею, і мощі залишилися під спудом. В 1511-1522 був споруджений храм в ім’я преподобного Микити, а в XIX столітті протоієрей А. Свірелін склав акафіст святому.

Зараз мощі святого Микити Стовпника спочивають в раці біля вівтаря в Благовіщенському храмі. Тут же висить частина його залізних вериг — хрест (рази в два-три більший від священицького) і два менші хрести, скріплені ланцюгом.

Ще за життя преподобний Микита здобув дар зцілення і став допомагати хворим.

Близько 1515 року Переяславський диякон Євстафій збожеволів, проте зцілився, коли на нього поклали залізні вериги святого Микити Стовпника.

1884 року Іван Федорович Турков після молитви до святого Микити отримав зцілення від тілесної слабкості.

У відповідь на молитви преподобний Микита допомагає при паралічу, при травмах з втратою кінцівок, а також у разі безсоння.

Йому також моляться, коли немає надії на одужання, і коли треба полегшити муки хворого проханням, щоб той скоріше був покликаний до Бога.

Вериги святого Микити, які зберігаються в Микитському монастирі, паломники покладають на біснуватих для вигнання демона.

Вода з Микитського джерела, яке знаходиться поблизу монастиря, що було викопане преподобним Микитою, вважається святою і допомагає від багатьох хвороб.

Святий преподобний Феодосій Великий 

Феодосій Великий (Кіновіарх; бл. 424, Кападокія — 529, Палестина) — авва, пустельник, засновник спільножительного чернецтва в Палестині. Шанується в лику преподобних, пам’ять в Православній Церкві здійснюється 24 січня.

Святий Феодосій народився в селі Маґаріяс, в Кападокійському краї. Батьки – благочестивий Проересій та Євлогія. З дитинства він мав дуже гарний голос і тому був посвячений в церковні читці. Близько 451 року Феодосій вирушив у Єрусалим. По дорозі в Антіохії він зустрівся зі святим Симеоном Стовпником, який як сказано житії, «обнявши, цілував богонатхненного юнака і прорік йому, що пастирем словесних овець буде і багатьох порятує від мисленого вовка, й інше, що має бути з ним, передбачив і, благословивши його, відпустив.».

В Єрусалимі святий Феодосій відвідав місця євангельських подій і став учнем преподобного Лонгіна, що жив при «стовпі Давидовому» (стародавня вежа в Єрусалимській фортеці, біля Яффських воріт). За дорученням Лонгіна Феодосій переселився до церкви Пречистої Владичиці Богородиці, яка була побудована благочестивою і чесною вдовою Гликерією на півдорозі між Єрусалимом і Вифлеємом, але бажаючи усамітнення, він через деякий час пішов у пустелю і оселився в печері, в якій, за переказами, зупинялися волхви, що прийшли поклониться новонародженому Ісусу.

Незабаром навколо Феодосія утворилася чернеча громада і «Затісною була печера, щоб помістити таку кількість. Приступивши-бо, браття надокучали преподобному, щоб монастир поза печерою підняв і загороду широку для словесних щоб влаштував овець.». На прохання ченців вибрати місце для будівництва монастиря Феодосій взяв кадильницю, вклав у неї холодні вугілля, фіміам і вийшов у пустелю: і пройшов багато пустельної землі, аж до місця, названого Кутила, і до берегів смоляного озера…замислив повернутися в печеру…. коли раптом вийшов із кадильниці дим запашний, бо вугля запалилося вельми, і пізнав святий, що то є місце, на якому ж благозволив Бог обителі бути створеній, — не язиком, але вогнем чудесно назнаменоване.

На цьому місці була побудована церква, келії і незабаром виникла велика обитель, що отримала назву “Лавра Феодосія Великого”. У ній був запроваджений монастирський статут Василія Великого і лавра стала першим монастирем Палестини, до кінця життя Феодосія в ній проживало до 400 монахів.

У палестинській пустелі Феодосієм було влаштований низку будинків для паломників та лікарень. У лаврі було побудовано декілька церков, богослужіння в яких проходило різними мовами: «у великій-бо церкві Пречистої Богородиці- греки, а в іншій – іверійці, у третій – вірмени своїми мовами правило церковне співали сім разів на день».

Феодосій був другом преподобного Сави Освяченого. При єрусалимському патріархові Салюстію (486-494 роки) ченці палестинської пустелі звернулися до нього з проханням поставити «Феодосія і Саву архімандритами та начальниками всіх монастирів, що знаходяться близько Святого Міста». Патріарх задовольнив прохання ченців, Феодосій став архімандритом всіх палестинських спільножительних монастирів (кіновій) і отримав своє прізвисько – «Кіновіарх».

У період правління імператора Анастасія I в столиці імперії загострилися монофізитські суперечки, почалися заперечення рішень Четвертого Вселенського собору. Імператор, що дотримувався монофізитства почав гоніння, у відповідь на які Феодосій від імені палестинських ченців направив йому напучування, а потім, прийшовши в Єрусалим, в храмі Гробу Господнього з амвону проголосив: «Тим, хто чотири святі Вселенські Собори не приймає, як же і чотири Євангелія, анафема хай буде!». За свої опозиційні дії святий Феодосій був ув’язнений, а звільнився лише після смерті Анастасія (518 рік).

Боротьба Феодосія з монофізитами отримала позитивну оцінку з боку Папи Римського Фелікса і Антіохійського архієпископа Єфрема, які направили преподобному свої послання.

Помер авва Феодосій у 529 році, у віці 105-ти років, після тривалої хвороби («лежав на одрі хвороби цілий рік»). Тіло його було поховано в печері “Трьох волхвів”.

Монастир Феодосія проіснував до XV століття. В 1900 році руїни монастиря прийняв православний Патріарх Єрусалиму, і поселив там ченців.

Перше Житіє святого було складено через рік після його смерті Феодором, єпископом Петрським. Воно являло собою похвальне слово святому. Друге Житіє було складено Кирилом Скіфопольским. Воно було меншим за обсягом, але містило в собі більше фактів і дат. Дослідники виявили значний комплекс літературних джерел Нестора Літописця, – в їхньому числі і “Житіє” Феодосія Кіновіарха та Євфимія Великого, Сави Освяченого, Іоана Мовчальника. На Русі був відомий слов’янський переклад, зроблений по тексту Феодора Петрського і два коротких Житія, спочатку входили до складу Пролога.

Преподобний Феодосій за життя здійснював багато зцілень та інших чудес, приходячи на допомогу бідним. Одного разу він молитвою погубив сарану, яка спустошувала поля в Палестині, за його посередництвом воїни зберігали своє життя, рятувалися в кораблетрощах і отримували порятунок заблукані в пустелях. Братія отримувала за молитвами авви одяг, помножувались хліби.

Одного разу преподобний велів вдарити в било (дзвін), щоб братія зібралися на молитву, і сказав: “Гнів Божий насувається на східну країну”. Через кілька днів стало відомо, що сильний землетрус зруйнував місто Антіохію в той час, коли преподобний закликав ченців на молитву. Перед своєю кончиною преподобний Феодосій закликав до себе трьох улюблених єпископів і відкрив їм, що скоро відійде до Господа.

В іконографії святий зображується як старий чернець в одежах великої схими. Він має довгу (в деяких сценах, сягає колін), білу бороду. Його руки складені в молитві на грудях або в обох руках тримає сувій. Іноді, коли сувій розгорнутий, то можна прочитати: «Піклуйтесь про себе і своє стадо».

Мощі преподобного авви Феодосія знаходяться в Єрусалимі в Храмі Гробу Господнього.

Святий преподобний Іов Почаївський 

Преподобний Іов, ігумен Почаївський народився близько 1551 року в с. Угорники на Покутті в Галичині (cучасна Коломийщина) в сім’ї дрібних православних шляхтичів Івана та Агафії Залізо. При хрещенні хлопчик отримав ім’я Іван.

Визначальний вплив на малого Івана мало високоморальне християнське життя в батьківському домі та досить раннє читання душекорисних книг. Життя Святого Преподобного Іова, ігумена ПочаївськогоІз раннього дитинства в нього сформувався нахил до подвижницького життя. Так, вже у десятирічному віці Іван Залізо приходить у Преображенський Угорницький монастир послушником, а в дванадцять років приймає чернецтво з іменем Іов.

Молодий чернець стає аскетом, завжди перебуваючи в молитві, суворо постячись та уподібнюючи своє подвижницьке життя багатостраждальному біблійному Іову.

Згодом, проти своєї волі, але з волі ігумена, Іов удостоївся сану священства. Коли ж Іову повнилося тридцять років, приблизно 1581 р., він приймає схиму — “великий ангельський образ” — на честь пророка Іоана Предтечі Господнього. Cаме цим іменем він називав себе до своєї кончини.

Життя Іова у великій схимі було сповнене християнських чеснот: він ще більше постився, одягався в просту одежу й жив, наслідуючи в усьому пустельне життя свого небесного заступника Івана Предтечу.

Преподобний Іов посилив свою ревність до подвижництва й ім’я його стало відоме не лише в Галичині, а й по всій Україні та навіть у Польщі. Дійшла вона й до князя Костянтина Костянтиновича Острозького, який збирав у той час сили для зміцнення Православної Церкви. За великим його проханням, 1584 року з Угорницької обителі Преподобного Іова було переведено в Дубенський Хрестовоздвиженський монастир (сучасна Рівненська обл.). Згодом дубенські ченці обрали Іова своїм ігуменом і в цьому сані преподобний подвизався там близько двадцяти років.

Це був дуже важкий час для Українського Православ’я — саме запроваджувалась й розповсюджувалась Берестейська унія. Преподобний Іов постійно знаходив для себе надійну опору в особі благовірного князя Костянтина Острозького, який навіть за межами своїх володінь оберігав Православ’я. За часи перебування у Дубні Преподобний Іов приділяв велику увагу поширенню духовних книг, шляхом їх переписування, яким займалось духовне братство, що було створене при монастирі.

На початку XVII сторіччя настає час, коли преподобний Іов вирішив здійснити давній свій намір — віддатися усамітненню і молитвам як простий чернець у тихому та спокійному місці.

Прибувши в Почаївський монастир, він викопав невеличку печеру, у якій можна було б самотньо молитися. Духовний спочинок і молитва зміцнювали Іова, проте не усамітнення в тихому місці, а турботне життя судилося Преподобному в Почаєві. З пустельницького монастиря він перетворив його в спільножитний.

Згодом ченці, побачивши в Преподобному великого подвижника, обрали його своїм ігуменом. Близько півстоліття Іов Почаївський керував цією святою обителлю. Він зміцнив і згуртував братію та організував правдиве спільне життя. Власними силами він насадив навколо монастиря великий сад, викопав два ставки та глибоку криницю. Преподобний також займався літературною діяльністю, перекладаючи твори святих отців та укладаючи повчання. Під час його ігуменства в монастирі запрацювала власна друкарня.

У 1649 р. був зведений кам’яний Собор Пресвятої Трійці на пожертви благочестивої та побожної родини — Федора та Єви Домашевських.

Твердість характеру Іова поєднувалася зі смиренням і християнською любов’ю. Коли одного разу він застав людину, що крала монастирську пшеницю, то, не докоряючи йому, сам допоміг закинути на плечі мішок, лишень нагадав йому про заповіді Божі й Божий Суд, на якому повинен буде дати відповідь за скоєне. Злодій, розкаявшись, впав до ніг святому. Він був людиною відомою в окрузі і більш за все боявся розголосу, але Почаївський ігумен зберіг таємницю.

У 1628 році преподобний Іов брав участь у роботі Церкованого Собору в Києві, скликаного Київським митрополитом Іовом Борецьким, який постановив твердо триматися Православної віри й не відступати від неї. Під діяннями Собору є і його підпис.

Від багатоденних стоянь на молитві ноги у Преподобного Іова набрякали так, що покривалися виразками, сліди від яких до цих пір залишилися на його нетлінних мощах. Одного разу, учень Святого Досифей побачив, як надзвичайне світло осяяло печеру Преподобного під час його молитви, і протягом двох годин це світло з глибини печери висвітлювало протилежну стіну церкви.

Незважаючи на таку подвижницьку та молитовну працю, Господь благословив довгим століттям Свого Угодника : Іов Почаївський прожив рівно сто років, передбачивши день своєї кончини. 10 листопада 1651 року, відслуживши Божественну літургію, подякувавши і попрощавшись із братією, Преподобний Іов мирно відійшов до Господа.

Через вісім років після своєї кончини Іов з’явився Київському Митрополитові Діонісію і сказав, що Бог бажає “прославити його кістки”. У той же день Митрополит відправився у Почаївський монастир й тут дізнався, що й інші люди бачили якесь сяйво над могилою Преподобного Іова. Він наказав негайно відкрити труну, в якій лежали мощі Святого. Вони були знайдені нетлінними і благовонними. Тоді Митрополит взяв нетлінні останки Преподобного та з честю переніс їх у храм. Було це 10 вересня 1659 року. Пам’ять Преподобного вшановується також і 10 листопада – день блаженної кончини та 10 вересня – день знайдення мощей Святого.

Святий мученик Юстин Філософ 

14 червня Церква вшановує пам’ять святого Юстина. Юстин Мученик, відомий також як Юстин Філософ (100–165) — один із перших християнський апологетів, визначний інтерпретатор “теорії Логоса” 2 століття. Про життя Юстина здебільшого відомо з його власних творів. Він народився у Палестині, у місті Флавія-Неаполіс, у родині язичників і визначає себе “гоєм” (“невірним”, стосовно юдейства). Його дід Вакх мав грецьке ім’я, а дід Пріск —латинське. Юстин отримав еллінську освіту. Він розповідає, що спочатку відвідував школу філософів-стоїків, які не змогли пояснити йому, що таке Бог. Він звернувся до перипатетика, але той був надто ласий на гроші. Піфагореєць вимагав від нього спочатку вивчити музику, астрономію й геометрію, до чого в нього бажання не було. Врешті-решт він пристав до платоніка, який оселився у місті, а потім зустрів старого сирійського або палестинського християнина, який почав із ним розмову про Бога, і наполягав на тому, що свідчення пророків надійніші, ніж філософські розмірковування. Ці докази зародили у душі Юстина віру в Бога і привели його до християнства. Сильне враження на нього мала безстрашна поведінка християн перед мученицькою стратою. Вважається, що навернення Юстина сталося в Ефесі, хоча могло бути будь-де між Палестиною і Римом. Тоді він став філософом сам і мандрував світом, несучи людям своє учення. За правління Антонія Пія він прибув до Рима й започаткував свою школу. За правління Марка Аврелія на нього донесли владі. Його віддали під суд міського префекта і відрубали голову. Зберігся протокол допиту. Мощі святого зберігаються в церкві Іоанна Хрестителя в Сакрофано. Дві Апології Юстина зверенні до римлян і Римського сенату, зокрема. У них Юстин намагається захистити християн від неправдивих звинувачень. Він викладає християнське вчення, звертаючись до мови грецької філософії, в традиції платонізму. Юстин не вдовольняється твердженнями про невинність християн і відстоювання «людей будь-якої раси, яких несправедливо ненавидять і переслідують». Філософ виражає свою віру через категорію істини в платоновому розумінні, де християнство є завершенням пошуків пізнання божественної сутності. Але це пізнання не може залишатися тільки пасивним спогляданням, воно повинно виражатися як втілення справедливості в практичних вчинках. Юстин підкреслює п’ять християнських чеснот: любов до ворогів, терпимість, чистоту, повагу до правди і безстрашність перед лицем смерті. Християнська любов є в розумінні філософа особливою ознакою релігії. Для нього мораль і любов є ознаками християнина, і те, як він живе, є свідченнями на користь його вірності істині. Християнська доктрина є завершенням філософських пошуків Бога. На погляд Юстина Платон є тим духовним мостом, через який розум може осягнути істинність пророцтв Старого Заповіту. У Богові слід бачити унікальну й вищу сутність, яку філософи називають логосом. Уся історія Духа, Його пошуків знаходить свою останню правду в Христі, Який є інкарнацією логосу, що освітлює шлях люському пізнанню. Христос — це вища істина, з якої почалося творіння, і яка набрала тілесної форми, щоб навчати правді людей. Юстин поміщає філософію в дуже тісні рамки. Для нього її предмет це пошук єдиної й вищої істини, якій філософія повинна служити. Це служіння включає в себе й боротьбу зі світом, оскільки римський уряд переслідує християн за віру. Юстин звертається до римлян зі словами: не лякайтеся брутальної сили упереджень і марновірства, не поступайтеся тиску натовпу невігласів, не виносіть вироків в умовах нерозумного поспіху під вливом ницих наклепів! Ви можете нас убити, але ви не можете завдати нам шкоди.

Святий преподобний Амвросій Оптинський

23 жовтня православні молитовно звертаються по допомогу до преподобного Амвросія, старця Оптинського. Преподобний Амвросій Оптинський, в миру Олександр, народився 23 листопада 1812 року в одному із сіл Тамбовської губернії (Російська імперія) в багатодітній родині паламаря Михайла Федоровича і Марфи Миколаївни Грєнкових. У 1836 році юнак закінчив Тамбовську духовну семінарію. Коли Олександр тяжко захворів у 1835 році, то дав Богу обітницю у разі одужання піти в монастир і невдовзі насправді одужав. Але обітницю не було виконано і згодом сталося напоумлення від Господа. Тому вже у 1839 році Олександр прийшов до Введенської Оптиної пустині (Калузька губернія) до старця ієросхимонаха Лева (Наголкіна). У 1842 році Олександр був пострижений у чернецтво з ім’ям на честь святителя Амвросія Медіоланського. Після висвячення єпископом Калузьким Миколаєм на ієромонаха в 1845 році і після важкої хвороби, наслідки якої не проходили вже до кінця життя, отець Амвросій почав допомагати старцю Макарію (Іванову) у його працях як духівник, приймав відвідувачів, брав участь у виданні і перекладах творів Святих отців і книг духовного змісту. Після смерті старця ієросхимонаха Макарія преподобний Амвросій стає духовним наставником братії монастиря. За настановою до нього йшли тисячі віруючих і невіруючих людей з усієї імперії. До нього приїжджали за порадою або для бесіди Ф. М. Достоєвський, В. С. Соловйов, К.М. Леонтьєв (монах Климент), О. П. Толстой, Л. М. Толстой, М. П. Погодін і багато інших. Преподобний Амвросій ніколи не дозволяв собі порожнього або образлого слова і говорив лише з метою виправлення і повчання. Преподобний мав дар прозорливості, зціляв хворих, допомагав знедоленим і бідним. Для надання допомоги старець являвся людям на відстані, наяву чи уві сні. Преподобний Амвросій заснував Казанську Шамордінську жіночу громаду, куди він посилав жити хворих або бідних благочестивих жінок, дівчат і сиріт. Помер преподобний Амвросій 10 жовтня 1891 року в Шамордінській обителі, а похований був в Оптиній пустині поруч із могилою старця Макарія. Після смерті старець Амвросій явився багатьом людям у різних краях, зцілюючи хворих і допомагаючи стражденним.

Святий мученик Роман Римський

Мученик Роман був воїном і служив у Римі. Під час переслідування християн за імператора Валеріана (253-259) він став свідком мучеництва архідиякона Лаврентія. Побачивши радість і стійкість, з якими святий зазнав муки, Роман був зворушений і увірував у Христа. Він приніс посудину з водою у вязницю, де був архідиякон Лаврентій, і прийняв від нього хрещення. Відкрито проголосивши про свою нову віру, воїн був засуджений і обезголовлений за день до мучеництва святого Лаврентія. Це сталося 258 року. Тіло святого Романа було поховано біля Тибурійської дороги. Мощі святого знаходяться в римських церквах святого мученика і архідиякона Лаврентія: Сан-Лоренцо-ін-Лучина і Сан-Лоренцо-фуорі ле-Мура.

Святі мученики Адріан і Наталія

8 серпня Православна Церква вшановує пам’ять святих мучеників Адріана і Наталії, котрі вважаються покровителями шлюбу та родинного життя. Їхні імена добре відомі всім православним християнам. Вони були чоловіком і дружиною, але прожили в подружжі лише один рік. Батьківщиною їх було місто Никомидія, що вважалася столицею, за правління імператора Максиміана (305-311рр.). За часів цього василевса кров християн потоками заливала вулиці міст. Переслідувані християни, рятуючись, переховувалися у печерах скелястих гір. Імператор Максиміан, дізнавшись про це, видав наказ поганським жителям за грошову винагороду шукати християн у горах. Також вимагав жорстоко катувати тих, хто переховував сповідників Христової віри. Одного разу гонителі донесли імператору, що неподалік від міста в одній з печер ховаються християни, які ночами моляться Богу. Максиміан послав військо, яке справді знайшло 23-х християн. Закувавши у залізні кайдани, повели їх до міста. Святих мучеників зустрічав сам імператор і наказав нещадно бити, потім завести в судову палату на допит, після чого кинути до в’язниці і тримати там, доки не повмирають. Серед урядовців, які засідали в судилищі, головуючим був 28-річний чоловік на ім’я Адріан. Він зацікавився вірою, за яку християни готові були прийняти мученицьку смерть. Коли в’язні розповіли Адріану істини Христової віри, його серце запалало любов’ю до Христа-Спасителя і він сказав: “Впишіть і моє ім’я до числа ув’язнених, бо я, від сьогодні, є християнин і з радістю прийму смерть за Христа”. Поганські урядовці доповіли про це Максиміану, який негайно викликав Адріана: “Чи ти втратив глузд і хочеш постраждати? Викресли своє ім’я і принеси жертву богам, та благай у них прощення”. “Я не позбувся розуму, але прийшов до розуму і впізнав, що віра Христова є правдивою і спасительною”. Тоді Максиміан наказав закувати його в кайдани і посадити в темницю разом з усіма. Адріан мав молоду дружину Наталію. Коли їй повідомили, що чоловік став християнином і знаходиться у в’язниці, вона дуже зраділа і славила Господа, бо і сама була християнкою. Наталія поспішила в темницю, і, зустрівши свого чоловіка, обцілувала його кайдани, словами втішала і зміцнювала його у вірі: “Блаженний ти, дорогий чоловіче мій, що увірував у Христа, бо придбав безцінне багатство. Не шкодуй за земним: ні за красою, ні за молодістю (Адріану було тоді лише 28 років), ні за багатством. Все земне – порох і тління. Богу угодні тільки віра і добрі діла, віра в Ісуса Христа – нагорода Небес”. За порукою інших в’язнів сторожа відпустила святого Адріана з темниці повідомити дружину про день його мученицької смерті. Свята Наталія, побачивши чоловіка, не хотіла впустити його, бо подумала, що той відрікся від Христа і його відпустили. Але святий Адріан переконав дружину, що він лише відпросився на кілька годин, щоб сповістити дружину про дату своєї страти. Дізнавшись правду, свята Наталія радо зустріла чоловіка і попрощалася з ним, з болем і радістю в серці провівши до в’язниці. Вони не плакали. Духовна радість наповнила їх серця. Муки і біль тіла були нічим перед усвідомленням вірності Господу нашому Ісусу Христу. Довіряли, бо знали Його слова: “і будуть вас ненавидіти всі за ім’я Моє; а хто витерпить до кінця, той спасеться (Мф. 10, 22).” Через сім днів всіх в’язнів (а їх було 24) вивели на страту. Всі були страшенно знесилені муками, тому Максиміан наказав перед стратою побити тільки Адріана воловими жилами по животі. Полилася кров, живе тіло відпадало від кісток, але нестерпні муки лише додали сили – з уст і серця мученика лилася молитва. Ледь живого Адріана знову віднесли у в’язницю, а свята Наталія йшла слідом за ним. А коли імператор заборонив впускати жінок у в’язницю, щоб морально не підтримували своїх мужів, Наталія постригла волосся і, одягнувшись в чоловічий одяг, перебувала біля свого мужа. Врешті імператор наказав важким молотом поламати кості на руках і ногах всім мученикам. Тіла святих мучеників хотіли спалити. Але здійнялася страшна буря і розпалена піч, де мали спалити тіла, згасла. Більшість мучителів були вбиті блискавкою з неба. Свята Наталія взяла собі руку свого мужа святого Адріана і зберігала вдома. Тіла святих мучеників імператор таки наказав спалити, але християни вночі викупили їх і перевезли таємно до міста Візантію, де і поховали. Невдовзі після похорону мучеників, один багатий поганин хотів одружитися зі святою Наталією. Але вона, боячись, що імператор насильно видасть її заміж за поганина, вночі виїхала до Візантія, де днями і ночами молилася на могилі свого чоловіка. Якось, знесилена, заснула на могилі. Уві сні побачила Адріана, який сказав, що Бог незабаром і її прикличе у вічність. Сон справдився – через декілька днів під час молитви свята Наталія тихо і мирно відійшла до Господа.

Святитель Мелетій, єпископ Харківський

25 лютого Православна Церква вшановує святителя Мелетія, архієпископа Харківського і Охтирського (в світі – Михайло Іванович Леонтович). Він народився 6 листопада 1784 року в селі Старі Санжари Полтавської губернії. У 1808 році Михайло Леонтович успішно закінчив Катеринославську духовну семінарію. Як найкращий учень він був направлений архієпископом Катеринославським Платоном у Петербург, до Олександро-Невської академії. Закінчивши академію 1814 року зі ступенем магістра, Михайла було призначено ад’юнкт-професором грецької мови. З 11 березня 1817 року Михайла Леонтовича призначили секретарем заснованого при академії Будівельного комітету. 30 липня 1817 року його перевели у Київську духовну семінарію на посаду інспектора, де він був професором церковної історії та грецької мови. Коли 28 вересня 1819 року на базі ліквідованої Києво-Могилянської академії була відкрита Київська духовна академія, Михайло Леонтович став її першим інспектором. 11 лютого 1820 року, напередодні дня пам’яті святителя Мелетія Антиохійського, в соборному храмі Київо-Братського монастиря він був пострижений у чернецтво з ім’ям Мелетій. Постриг здійснив Київський митрополит Євгеній (Болховітінов). 22 лютого 1820 року інок Мелетій був посвячений митрополитом Євгенієм в сан ієродиякона, 25 лютого – на ієромонаха. 9 серпня 1821 отець Мелетій був призначений ректором Могилевської духовної семінарії та настоятелем Кутеїнського Оршанського монастиря зі зведенням у сан архімандрита. У серпні 1823 року його перевели на посаду ректора Псковської духовної семінарії, а 24-го січня 1824 року архімандрит Мелетій був призначений ректором Київської духовної академії. У жовтні 1826 року було визначення Святійшого Синоду про призначення архімандрита Мелетія єпископом Чигиринським, вікарієм Київської єпархії та настоятелем Київського Михайлівського Золотоверхого монастиря. 19 жовтня 1826 року відбулося його наречення на єпископа, а 21 жовтня в Києво-Софійському соборі була здійснена архієрейська хіротонія. З батьківською любов’ю піклувався святитель про юних студентів, виховуючи їх у дусі відданості Церкві Христовій. Особливою турботою святителя було піклування про бідних, вдів і сиріт. Часто відвідував він ув’язнених і для їх розради здійснював Богослужіння у тюремних церквах. Не менше дбав святитель і про духовне опікування братії Михайлівського монастиря. Усними повчаннями і особистим прикладом він виховував у насельників обителі дух справжнього подвижництва. Святитель Мелетій говорив: “Покора – охоронний меч, з ним безпечно пройдеш землю, пекло і досягнеш Неба”. У квітні 1828 року святитель Мелетій отримав призначення на Пермську кафедру. Суворий до самого себе, святитель був суворим і до інших. Для підготовки обраних кандидатів до прийняття сану святитель Мелетій сам написав для них так званий “Ставленницький катехизис”. У серпні 1831 року святитель Мелетій був переведений на Іркутську кафедру, зі зведенням у сан архієпископа. Велику увагу приділяв владика освіті малих народів Російської імперії світлом євангельського вчення. Святитель заснував церкви на півночі Камчатки, у північно-східній частині Іркутської єпархії та вздовж річки Алдан, на шляху від Якутська до Охотська. Він часто оглядав велику єпархію, був на узбережжі Охотського і Льодовитого морів, у межах Північної Америки, де тоді працював славетний “Апостол Сибіру” священник Іоан Веніамінов, згодом святитель Інокентій Іркутський (пам’ять 23 вересня і 31 березня). Подорожуючи Сибіром і берегом Тихого океану, святитель Мелетій нерідко спілкувався з населенням, що сповідувало ламаїзм. Святитель із лагідністю переконував їх залишити помилки і пояснював євангельські істини поганам тунгусам, бурятам, камчадалам, а також жителям і Алеутських і Курильських островів. Після невтомних праць святителя здоров’я погіршилося, і його перевели у 1835 році на Слобідсько-Українську кафедру (згодом Харківська та Охтирська). І тут святитель Мелетій приділяв велику увагу духовним навчальним закладам, багато дбав про побут та освіту духівницва. Він порушив питання про відновлення тих монастирів і духовних училищ, які скасувала імператриця Катерина II 1786 року. Велику увагу приділяв святитель боротьбі з розколом старообрядництва. 2 липня 1839 року святитель Мелетій очолив торжество у м. Охтирці з нагоди 100-річчя від дня свого з’явлення чудотворної ікони Божої Матері, що зветься Охтирською. Блаженна смерть святителя настала в ніч на 29 лютого 1840 року. Після причастя, зі словами “Нині відпускаєш”, святитель осінив себе хресним знаменням і, звертаючись до всіх із словами “Вибачте мене”, – відійшов до Господа. 4 березня 1840 року архієпископ був похований єпископом Курським Іліодором в усипальниці під Хрестовою церквою Покровського монастиря. З перших днів кончини святителя віруючі люди твердо спиралися на заступництво святого Мелетія перед Богом і отримували благодатну допомогу: зцілення в хворобах, розраду в утисках і позбавлення від злих обставин. 1948 році труна з мощами святителя Мелетія була перенесена у Благовіщенський кафедральний собор, де знаходиться і до цього дня, будучи духовним притулком та молитовним розрадою віруючих людей. Від дня затвердження в 1977 році Священним Синодом служби з акафістом святителю Мелетію віруючі харків’яни з радістю поспішають по середах ввечері в собор, просячи тут молитовного клопотання святителя про добрий стан Святої Церкви, про мир і добробут Вітчизни.

Святий мученик Вонифатій Тарсійський

1 січня Православна Церква вшановує пам’ять святого мученика Вонифатія Тарсійського (284-305). Святий мученик Вонифатій (Боніфатій) був рабом багатої молодої римлянки Аглаїди та перебував із нею в беззаконному співжитті. Проте обидва відчували докори сумління і хотіли якось омити свій гріх. Вонифатій часто молився Богу, щоб Він позбавив його від диявольських підступів і допоміг опанувати свої пристрасті. Господь не погордував молитвами Свого раба та не дав йому ще більше погрузнути в гріховній нечистоті, а влаштував так, що нечисті справи його були омиті пролиттям крові його та увінчалася мученицьким вінцем. Також і Аглаїда дізналася, що якщо з благоговінням зберігати в будинку мощі святих мучеників, то їх молитвами легше отримати спасіння. Вона спорядила Вонифатія на Схід, де в той час відбувалося жорстоке гоніння на християн, та просила привезти мощі якогось мученика, щоб він став їхнім керівником і покровителем. Вонифатій з радістю погодився на її пропозицію. Аглаїда дала йому багато золота, оскільки без них не можна було отримати мученицьких тіл, адже нечестиві мучителі, бачачи сильну любов і сумління християн до мощей, не віддавали їх задарма, але продавали за велику ціну. Виходячи з дому, він, сміючись, сказав своїй пані: – А що буде, якщо я не знайду ніякого тіла мученика й моє тіло, замучене за Христа, принесуть до тебе, – чи приймеш ти його тоді з пошаною? Аглаїда ж, докоряючи йому, сказала: – Нині час, брате мій, не для знущання, а для благоговіння. Тобі варто під час шляху ретельно охороняти себе від всілякого безчинства: свята справа має здійснювати чесно та благочинно, і в дорозі тобі слід перебувати в смиренні та стриманості. Пам’ятай, що ти збираєшся служити святим мощам, до яких ми не лише доторкнутися, але навіть і поглянути на них, недостойні. Приїхавши у Кілікію, до міста Тарсу, Вонифатій залишив у готелі своїх супутників і пішов на міську площу, де катували християн. Вражений страшними тортурами та бачачи просвітлені благодаттю Господньою обличчя святих мучеників, Вонифатій кинувся до них, цілував їм ноги та просив їхніх молитов, щоб і йому сподобитися постраждати з ними. Тоді суддя запитав, хто він. Вонифатій відповів: «Я – християнин» та відмовився принести жертву ідолам. Його тут же засудили на муки: били так, що м’ясо відпадало від кісток, втикали голки під нігті та влили в горло розплавлене олово, але силою Господньою він залишився неушкодженим. Наступного ранку, коли хвилювання затихли, суддя наказав вкинути святого мученика в казан із киплячою смолою, але й це не завдало йому ніякої шкоди: його окропив Ангел, що зійшов з небес, а смола вилилася з котла, спалахнула і обпекла самих мучителів. Тоді святий Вонифатій був засуджений до усічення мечем. З ран його потекли кров і молоко. Сталося це близько 290 року. Бачачи таке диво, майже 550 людей увірували в Христа. Тим часом, супутники святого Вонифатія, прочекавши два дні, стали його розшукувати, припускаючи, що він віддався легковажному проведенню часу. Спочатку пошуки були безуспішними, але, нарешті, вони зустріли людину, що був свідком мученицької смерті святого. Цей свідок привів їх туди, де ще лежало обезголовлене тіло. Супутники святого мученика зі сльозами просили у нього вибачення за грішні думки про нього і, викупивши за великі гроші його рештки, повезли їх до Риму. Коли вони наближалися до міста, Ангел Божий явився уві сні Аглаїді та сказав: – Готуйся прийняти того, хто був раніше у тебе слугою, а сьогодні став нашим братом і співслужителем; прийми того, хто був рабом у тебе, а тепер буде твоїм паном та благоговійно вшановуй його, тому що він є охоронцем душі твоєї і захисником життя . Аглаїда закликала священиків та з великою пошаною прийняла чесні мощі, а потім побудувала на місці його поховання (на Латинській дорозі) храм на честь святого мученика та поклала там мощі, що прославилися безліччю чудес. Сама ж вона, роздавши жебракам все своє майно, пішла у монастир, де провела в покаянні вісімнадцять років і за своє покаянне життя отримала дар виганяти нечистих духів. Поховали святу Аглаїду неподалік могили святого мученика Вонифатія. У VII столітті на Авентинському пагорбі в Римі був збудований храм на честь Вонифатія Римського і Олексія людини Божої (базиліка Сант-Алессіо), куди и перенесли мощі святого. Там вони зберігаються дотепер.

Святі безрібники Косма і Даміан Асійські, чудотворці

Святі Косма і Даміан були родом з Малої Азії (нині Туреччина). Їхній батько-язичник помер, коли вони були ще зовсім малими. А мати, вирішивши залишитись удовою на все життя, піклувалась лише про те, як догодити Богу. Тому вона причислена Церквою до лику святих. Феодотія вчила дітей страху Божого з малих літ. А коли вони підросли, віддала їх до богобоязливого чоловіка, головною наукою у якого було Святе Писання. Маючи велику любов до людей, брати вчили і лікарську науку, дізнавались про цілющі властивості рослин.

Вони вивчились на лікарів і в окрузі не було кращих цілителів од Косми і Даміана. Всіх вони лікували безкоштовно, тому їх називали безсрібниками. Зцілюючи язичників, навертали їх до істинного Бога, при цьому говорили хворим, що виліковують не вони, а сила Божа.

Про це дізнався римський імператор Карін, який був палким прихильником римських богів. Він послав до братів свого намісника Лізія, щоб той їх переконав, що нема єдиного Бога, і щоб вонивідмовились від проповіді про Нього. Коли брати були приведені Лізієм на суд до імператора Каріна, той був тяжко хворим. Знаючи, що це неперевершені лікарі, він попросив їх про допомогу. Косма і Даміан, помолившись за царя земного до Царя Небесного, зцілили Каріна. Той з удячності за свій порятунок відпустив братів з миром.

І після смерті святі безсрібники звершили багато чудес. Жив у Феремані, поблизу храму Косми і Даміана, чоловік, якого звали Малх. Одного разу, збираючись у далеку дорогу і залишаючи дружину надовго саму, він доручив її небесному покровительству святих братів. А ворог роду людського, вселившись в одного з друзів Малха, задумав погубити його дружину. Минуло небагато часу і цей «друг» пішов до неї в дім і сказав, що посланий Малхом, щоб провести її до нього. Жінка повірила і пішла. Він завів її в пустельне місце і захотів наглумитися з неї і вбити. Жінка, побачивши, що їй загрожує небезпека, з глибокою вірою звернулась до Бога. Тоді з’явились два грізні мужі й лукавий чоловік кинувся втікати, але впав у прірву. Мужі відвели жінку додому. Біля дому вона запитала, як їх звати. «Ми раби Христові Косма і Даміан», – відповіли вони і стали невидимі. Жінка зі страхом розповіла про все, що трапилося з нею, славлячи Бога, зі сльозами пішла до ікони святих братів і сотворила подячну молитву за визволення. З того часу Косма і Даміан вшановуються як покровителі святості й непорушності християнського шлюбу, сімейного життя. Вони є покровителями й дітей. До них моляться на початку навчання, та й у будь який час, аби святі укріпили слабкі дитячі сили і допомагали їх правильному розвитку.

Свята великомучениця Анастасія Сирмійська (Римська), Узорішителька

4 січня – пам’ять святої великомучениці Анастасії. Вона народилася в Римі, у сім’ї сенатора Претекстата. Батько її був язичником, а мати Фавста – таємною християнкою, яка доручила виховання своєї доньки відомому своєю вченістю святому Хрисогону. Він навчав Анастасію Святому Письму та виконанню закону Божого. Згодом про Анастасію говорили як про мудру та прекрасну діву.

Після смерті матері, батько видав дівчину заміж, без її згоди, за язичника Помплія. Щоб не порушити обітницю дівоцтва, Анастасія постійно посилалася на невиліковну хворобу та зберігала чистоту.

Часто, знявши свій розкішний одяг і коштовні прикраси та, надівши жебрацьке лахміття, Анастасія таємно виходила з дому й обходила всі в’язниці того міста. Даючи золото вартовим за вхід, вона відвідувала стражденних заради Христа, служила їм з благоговінням і ретельністю: мила руки й ноги ув’язнених, очищала їхнє заплутане волосся від сміття, витирала кров, перев’язуючи їхні рани чистою рядниною. Також приносила кожному їжу та пиття. Так послуживши їм, вона поверталась додому.

Дізнавшись про це чоловік святої Анастасії, Помплій, жорстоко побив її, поселив в окремій кімнаті й біля дверей поставив сторожу. Свята сумувала, що позбулася можливості допомагати християнам.

Після смерті батька Анастасії, її чоловік постійно катував дружину, щоб заволодіти багатою спадщиною. Свята писала своєму вчителеві: «Чоловік мій мучить мене як противницю його язичницької віри в настільки тяжкому ув’язненні, що мені нічого не залишається, як тільки, віддавши душу Господу, впасти мертвою».

У листі-відповіді святий Хрисогон втішав мученицю: «Світлу завжди передує темрява, після хвороби часто повертається здоров’я, а після смерті обіцяно нам життя». Також він передбачив швидку смерть її чоловіка: через деякий час Помплія призначили послом до перського царя й дорогою до Персії він потонув під час раптової бурі.

Тепер Анастасія знову могла відвідувати ув’язнених християн. Отриманий спадок вона витратила на одяг, їжу та ліки для хворих.

Коли святого Хрисогона відправили в Аквілею (місто у верхній Італії) на суд до імператора Діоклетіана, Анастасія пішла за своїм учителем. Тіло святого після його мученицької кончини було поховано пресвітером Зоїлом. Через 30 днів після смерті святий Хрисогон з’явився Зоїлу та передбачив близьку кончину трьох юних християнок, що жили неподалік: Агапії, Хіонії та Ірини та наказав прислати до них святу Анастасію. Таке видіння було й Анастасії Узорішительниці. Вона пішла до пресвітера, помолилася біля мощей свого вчителя святого Хрисогона, а потім у духовній бесіді зміцнила мужність трьох дів перед майбутніми їхніми тортурами. Після кончини мучениць вона сама поховала їхні тіла.

Згодом свята Анастасія стала мандрувати, щоб скрізь, де тільки можна, служити ув’язненим християнам. Вона отримала від Бога дар лікування. Словами розради Анастасія підтримувала багатьох людей, визволяючи їх від пут відчаю, страху та безпорадності, а тому й названа була ”Узорішительницею” (Визволителькою). У Македонії великомучениця познайомилася з молодою вдовою-християнкою Феодотією, яка допомагала їй в благочестивій праці.

Бажаючи допомагати хворим і нещасним, вона навчилася лікарському мистецтву і сама лікувала поранених. Вона не гребувала на своїх руках носити тих, які не володіли ні руками, ні ногами та були побитими й постраждали за Христа, перев’язувала їхні рани та сама вкладала їм в уста їжу й напувала їх.

І тільки в цьому була її радість, щоб послужити Самому Христу в особі тих, які страждають за сповідання найсолодшого імені Спасителя. Так працюючи, вона перемагала природну неміч та відрізнялася великодушністю, мужністю та любов’ю до Бога й ближніх.

Одного разу місцевій владі стало відомо, що Анастасія – християнка. Її взяли під варту та відвели до імператора Діоклетіана. Розпитавши Анастасію, правитель дізнався, що вона всі свої кошти витратила на допомогу нужденним, а золоті, срібні та мідні статуетки поміняла на гроші і годувала багатьох голодних, одягала нагих та допомагала немічним.

Імператор наказав відвести святу до верховного жерця Ульпіана, щоб той схилив її до жертви поганським богам або віддав на жорстоку страту. Жрець запропонував великомучениці Анастасії зробити вибір між багатими дарами й знаряддями тортур, покладеними по обидва боки біля неї. Свята, не вагаючись, вказала на знаряддя тортур: «Оточена цими предметами, я стану прекраснішою і бажанішою для мого Нареченого Христа…».

Перш, ніж віддати святу Анастасію на тортури, Ульпіан вирішив осквернити її, проте, як тільки доторкнувся до неї, осліп, страшний біль стиснув йому голову і через деякий час він помер.

Потім свята Анастасія опинилася на волі й разом із Феодотією продовжувала служити в’язням. Незабаром свята Феодотія та три її сина були віддані на мученицьку смерть.

Святу Анастасію вдруге вкинули у в’язницю і 60 днів морили голодом. Щоночі їй являлась мучениці Феодотія, яка підтримувала й зміцнювала її в терпінні. Бачачи, що голод не заподіяв шкоди святій, ігемон Іллірій наказав утопити її разом із засудженими злочинцями, серед яких був і гнаний за віру християн святий Євтіхіан. Воїни посадили в’язнів на корабель і вийшли у відкрите море. Далеко від берега вони пересіли у човен, а в кораблі зробили кілька пробоїн, щоб він затонув. Судно почало занурюватися у воду, але в’язні побачили мученицю Феодотію, яка керувала вітрилами і спрямувувала корабель до берега. 120 людей були вражені побаченим, увірували в Христа й святі Анастасія та Євтіхіан охрестили їх. Дізнавшись про все, ігемон наказав стратити всіх новоохрещених. Святу Анастасію розтягнули над багаттям між чотирма стовпами. Так закінчила свій мученицький подвиг свята Анастасія Узорішительниця. Сталося це близько 304 року.

Тіло Святої залишилось неушкодженим й поховала його благочестива християнка Аполінарія. Після закінчення гонінь вона побудувала над могилою великомучениці Анастасії церкву.

У V столітті мощі святої Анастасії були перенесені до Константинополя, де на її честь був побудований Храм. Пізніше голову та правицю великомучениці перенесли до побудованого неподалік від Святої Гори Афону монастиря святої Анастасії Узорішительниці.

Свята праведна Анна

7 серпня – святкування Успіння праведної Анни, матері Пресвятої Богородиці. Праведна Анна була дочкою Матфана з коліна Левіна, а по матері – з коліна Юди. Святий праведний Іоаким, її чоловік, син Варпафіра, був нащадком царя Давида, якому Бог обіцяв, що від насіння його нащадків народиться Спаситель світу. Подружжя жило в Назареті Галілейському. Вони не мали дітей до глибокої старості і все життя тужили через це. Їм доводилося переносити презирство і глузування, так як в той час бездітність вважалася ганьбою. Але вони ніколи не нарікали, і тільки гаряче молилися Богу, смиренно сподіваючись на Його Волю. Одного разу, під час великого свята, дари, які праведний Іоаким взяв до Єрусалиму для принесення Богу, не були прийняті священиком Рувимом, який вважав, що бездітний чоловік не гідний приносити жертву Богу. Це дуже засмутило старця, і він, вважаючи себе найгрішнішим з людей, вирішив не повертатися додому, а оселитися на самоті в пустельному місці. Його праведна дружина Анна, дізнавшись, якого приниження зазнав її чоловік, стала в пості і молитві скорботно просити Бога про дарування їй дитини. У пустельній самотності і пості про те ж просив Бога і праведний Іоаким. І молитва святого подружжя була почута: їм обом Ангел сповістив про те, що народиться у них Донька, Яка благословить весь рід людський.

За велінням Небесного Вісника, праведні Іоаким і Анна зустрілися в Єрусалимі, де, за обітницею Божою, у них і народилася дочка, названа Марією. Святий Іоаким помер через кілька років по введенні в храм Благословенною своєї Дочки, у 80-річному віці. Свята Анна померла у віці 79-ти років, через два роки потому, провівши їх при храмі, поряд з Дочкою.

Православна Церква називає святих Йоакима та Анну Богоотцями і такими, що були найближчими предками Ісуса Христа. Святу Анну шанували на Сході з ранніх часів християнства. З IV ст. їй вже присвячували храми. На Заході матір Богородиці почали шанувати пізніше, у часи Середньовіччя, вважаючи її цілителькою, яка позбавляє від чуми.

Святий священномученик Кипріан Нікомидійський (Антіохійський), єпископ

15 жовтня Православна Церква вшановує пам’ять священномученика Кипріана і мучениці Юстини. Саме до них моляться християни від нечистих духів та різного роду чаклувань.

Майбутній священномученик народився і жив в Антіохії й до свого навернення до Христа був знаменитим волхвом (чаклуном). З юних літ він почав вивчення «філософії та волхвування» для удосконалення в таємних науках та чаклунському мистецтві. Для цього Кипріян подорожував Азією, Грецією, Єгиптом і всюди навчався у знаних язичницьких жерців. Оселившись в Антіохії, майбутній святий почав виявляти чудеса свого чаклунського вміння, якого навчився під час своїх подорожей. Незабаром він зробився відомим у своєму місті; всі погани ставилися до нього з повагою та острахом. Багато хто звертався до нього у різних своїх потребах, і він допомагав їм: одним на блудодіяння, іншим – на помсту, третім – на крадіжку.

У той час в Антіохії жив один поганський жрець, на ймення Едесій, з жінкою та дочкою Юстиною, яка, випадково познайомившись з християнським вченням, охрестилася сама й навернула до Христа своїх батьків. Бувши вродливою, Юстина привернула до себе увагу одного багатого юнака з нехристиян на ім’я Аглаїд. Він почав просити її погодитися бути йому за дружину, але Юстина, віддавши всю свою любов Христу, відмовилася від шлюбу з поганцем і ретельно уникала навіть зустрічі з ним. Відмова її ще більше розпалила пристрасть юнака, і він всіляко переслідував її, але не міг досягти успіху. Тоді він зважився звернутися до знаного чаклуна Кипріяна і просив його посприяти своїм мистецтвом для навернення до нього серця Юстини. Кипріян, сподіваючись на багату винагороду, справді використав усе можливе, щоб схилити Юстину до шлюбу з юнаком, який покохав її. Але всі його чари лишалися безуспішними. Збережена силою своєї любові та відданості до Господа, Юстина була непохитною.

Тим часом у місті трапилася моровиця, і в народі поширилася чутка, що це могутній волхв Кипріян, якому не вдаються його волхвування стосовно Юстини, мститься за неї цілому місту, наславши на народ смертельну хворобу. Весь народ приступив тоді до Юстини та благав її умилостивити волхва згодою одружитися з Аглаїдом. Але Юстина і тепер лишилася непохитною в своєму рішенні. Вона заспокоювала народ, обіцяючи йому допомогу Божу і скоре визволення від хвороби. І справді, тільки-но помолилася вона Богові своєю чистою молитвою, хвороба відступила.

Отже, могутній поганський волхв був посоромлений смиренною християнською дівою. Але ця поразка послужила самому Кипріяну на спасіння; вона змусила його замислитися з приводу того, чому він досі служив. Він зрозумів, що є щось вище, ніж його знання й таємниче мистецтво, ніж та темна сила, на сприяння якої він розраховував. Він зрозумів, що все це – ніщо перед пізнанням Того Бога, Котрого сповідує Юстина. Дійшовши такого висновку, він вирушив до християнського єпископа Анфима, розповів йому про свої помилки та омани, передав йому всі свої згубні книги для спалення і, напоумнений єпископом в істинах християнської віри, прийняв святе хрещення. Через рік він був висвячений на священика, а згодом зробився навіть єпископом. Юстина була тоді висвячена ним на дияконису й поставлена начальницею громади християнських дів. В 304 році святих Кипріяна та Юстину за поширення та утвердження християнського вчення було скарано на мученицьку смерть. Мучили святих довго, проте вони безперестанку славили Христа та благоговінням усе терпіли. Кинули святих в кипячий конов, але їм це не зашкодило, тоді вислав мучеників до царя Клавдія в Нікомидію, а той святих наказав усікти мечем.

Ось як описується їхня славна смерть в “Житія святих” Димитрієм Тупталом (Ростовським): “І коли приведені були на смертне місце, попросив Кипріян собі часу на молитву через те, щоб Юстина раніше була усічена: боявся-бо, щоб не застрашилася, бачачи смерть його. Вона ж весело голову свою під меча прихилила і до Жениха, Христа свого, відійшла. Бачачи ж неповинну смерть їхню, якийсь Феоктист, що стояв там, вельми жалів їх; розпалившись духом до Бога, припав до святого Кипріяна, цілуючи його і визнаючи себе християнином, і тоді з ними на усічення й Феоктист був засуджений і, так посічені, віддали душі свої у руки Божі, тіла ж їхні шість днів лежали не поховані. Були там одні подорожні, вони таємно викрали їх і в Рим відвезли, де віддали жоні одній чесній та святій, на ім’я Руфина, що була родичкою Клавдія-кесаря. Та поховала з пошаною тіла святих Христових мучеників Кипріяна, та Юстину, та Феоктиста. При гробі їхньому численні зцілення бували тим, що приходили туди.

Святий священномученик Ігнатій Богоносець, єпископ Антіохійський

2 січня, 11 лютого Православна Церква вшановує пам’ять святого священномученика Ігнатія Богоносця. Він був родом із Сирії, навчався у святого апостола і євангеліста Іоана Богослова разом зі святим Полікарпом (пам’ять 8 березня), єпископом Смирнським. Святий Ігнатій був другим єпископом Антіохійським, наступником єпископа Євода, святого апостола від 70-ти. Його ім’я, латинською «ignis», перекладається як «вогонь» і свідчить про палаюче в ньому бажання Христа, та такої сили, що він отримав собі ім’я Богоносець. Передання повідомляє, що коли святий Ігнатій був дитиною, Спаситель обійняв його і сказав: “Якщо не навернетесь і не будете як діти, то не ввійдете в Царство Небесне” (Мт. 18, 3). Богоносцем же він найменований тому, що мав ім’я Спасителя в своєму серці і невпинно до Нього молився. Святий Ігнатій сумлінно і не шкодуючи сил трудився на ниві Христовій. Йому належить встановлення в церковній службі антифонного співу (на два лики або хори). Під час гонінь він зміцнював душі своєї пастви і сам палав бажанням постраждати за Христа. Багато десятиліть життя і діяльності святителя Ігнатія залишилися б вочевидь невідомими, якби його життєвий шлях закінчився на єпископському троні. Тоді він був би відомий лише завдяки єпископським свідченнями церковного історика Євсевія Кесарійського. Під час гонінь імператора Доміціана (81-96 рр. після Р.Х.) святий Ігнатій закликав багатьох сповідників зневажати тортури і муки, які тривають лише мить, для блага отримання життя вічного. Коли гоніння припинилися, святий Ігнатій заснував положення про організацію Церкви і, таким чином, показав, що благодать, дана апостолам в день П’ятидесятниці, залишається і поширюється на єпископське служіння, в той час як апостоли вже відійшли в кращий світ. У 106 році імператор Траян (98 – 117), з нагоди перемоги над скіфами, наказав повсюдно приносити жертви язичницьким богам, а християн, котрі відмовляються поклонитися ідолам, вбивати. Під час походу проти вірмен і парфян у 107 році імператор проходив через Антіохію. Тут йому доповіли, що єпископ Ігнатій відверто сповідує Христа, учить зневажати багатство, вести добродійне життя, зберігати дівство. У цей час святитель Ігнатій добровільно прибув до імператора, аби відвернути гоніння на антіохійських християн. Наполегливі прохання імператора Траяна принести жертву язичницьким ідолам були рішуче знехтувані святим Ігнатієм. Тоді імператор вирішив віддати його на поживу звірам у Римі. Святитель Ігнатій з радістю прийняв винесений йому вирок. Його готовність до мученицького подвигу засвідчена очевидцями, що супроводжували святого Ігнатія з Антіохії до Риму. На шляху до Риму корабель, що відплив із Селевкії, зупинився в Смирні, де святий Ігнатій зустрівся зі своїм другом – єпископом Полікарпом Смирнським. З інших міст і сіл до святого Ігнатія стікалися священнослужителі та віруючі. Святитель Ігнатій закликав всіх не боятися смерті і не сумувати через нього. У своєму посланні до римських християн від 24 серпня 107 року він просив їх сприяти йому молитвами, благати Бога укріпити його в майбутньому мученицькому подвигу за Христа: “Його шукаю, за нас померлого, Його бажаю, за нас воскреслого … Моя любов розіп’ялась, і немає в мені вогню, люблячого матеріальне, але вода жива і говорить у мені, зсередини волає до мене: “Іди до Отця”. Зі Смирни святий Ігнатій прибув до Троади. Тут його застала радісна звістка про припинення гонінь на християн в Антіохії. З Троади святий Ігнатій відплив до Неаполя (до Македонії) і потім у Филипи. Дорогою до Риму святий Ігнатій відвідував храми, виголошував повчання і настанови. Тоді ж він написав ще шість послань: до ефесян, магнезійців, траллійців, філадельфійців, до єпископа Смирнського Полікарпа. Всі ці послання збереглися і дійшли до наших днів. Римські християни зустріли святого Ігнатія з великою радістю і глибокою скорботою. Деякі з них сподівалися умовити народ відмовитися від кривавого видовища, але святитель Ігнатій благав не робити цього. Схиливши коліна, він молився разом з усіма віруючими про Церкву, про любов між братами, і про припинення гонінь на християн. У день язичницького свята 20 грудня святого Ігнатія вивели на арену цирку, і він звернувся до народу: “Римські мужі, ви знаєте, що я засуджений на смерть не заради злодіяння, але заради Єдиного мого Бога, любов’ю до Якого я охоплений і до Якого прагну. Я – Його пшениця і буду змелений зубами звірів, щоб бути Йому чистим хлібом “. Відразу ж після цього були випущені леви. Передання оповідає, що, йдучи на страту, святий Ігнатій невпинно повторював Ім’я Ісуса Христа. Коли його запитали, чому він це робить, святий Ігнатій відповів, що носить це Ім’я в своєму серці, ” Хто зображений у моєму серці, Того я вустами сповідую”. Коли святий був роздертий, виявилося, що серце його неушкоджене. Розрізавши серце, язичники побачили на внутрішніх сторонах його золотий напис: “Ісус Христос”. У ніч після страти святитель Ігнатій з’явився багатьом віруючим уві сні, щоб їх утішити, а деякі бачили його, як він молиться. Почувши про велику мужність святителя, Траян пошкодував за ним і припинив гоніння на християн. Мощі святого Ігнатія перенесені в Антіохію, а згодом зі славою повернені і покладені 1 лютого в церкві в ім’я священномученика Климента, папи Римського (91 – 100). З Ігнатієм Богоносьцем Церква встала на шлях богословського самоствердження. Богослов’я святого Ігнатія є істинним, воно стало мораллю, духом і традицією Церкви, тому що було вираженням пастирської і апостольської спадкоємності і традицій. Власне, три теми глибоко пов’язані між собою у богослів’ї св. Ігнатія Антіохійського: це його вчення про Церкву (еклезіологія), вчення про Євхаристію і про ієрархію. Святий Ігнатій Богоносець закликає віруючих до єднання навколо єпископа місцевої церкви, щоб нічого в ній не відбувалося без його відома і згоди, так як єпископ є «серцем» Євхаристії, в ім’я якого це Таїнство і відбувається. Він наголошує, що там, де знаходиться єпископ, перебуває і тіло Церкви. Присутність єпископа і згадка його імені під час Таїнства Євхаристії є необхідною умовою для підтвердження автентичності її таїнства. Під час першого святкування Таїнства Євхаристії на Таємної Вечері, покровителем нашого спасіння і літургії був Сам Ісус Христос, Який залишив нам своїх наступників, святих апостолів, а вони, в свою чергу, своїми наступниками зробили єпископів місцевих Церков, таким чином, єпископ є наступником Ісуса Христа.

Святий священномученик Харлампій 

23 лютого – пам’ять священномученика Харлампія. Святий Харла́мпій або Харала́мпій, єпископ Магнезійський (грец. Άγιος Χαράλαμπος, лат. Charalampus, Charalambos, Haralampus, Haralampos, Haralabos Haralambos, нар. бл. 89 р. — † 202) — ранньо-християнський святий, єпископ і мученик зі Греції. Його ім’я означає “сяючий від радості”. Він був єпископом Магнісії (Фессалоніки, Греція) і поширював Євангеліє в цьому регіоні протягом багатьох років. Однак, коли новина про його проповіді досягла влади області, а було тоді гоніння на християн за імператора Севера. Тоді проконсул Луціян і воєначальник Луцій, заарештували 113-літнього старця і притягнули до суду, де він визнав свою віру в Христа і відмовився принести жертву ідолам. Незважаючи на похилий вік, він був безжально підданий тортурам. Кати жорстоко його катували: підвішували на риштуванні і здирали залізними гаками шкіру, а він тільки відважно говорив: «Дякую, брати мої, що ви обстругали моє старе тіло, бо цим ви оновили мого духа, який бажає одягнутися в нове, вічне життя». Побачивши віру святого та його подвижництво воїни Порфирій і Ваптос теж навернулись до істинної віри Христової і були страчені. Також і троє жінок, що на страждання мученика дивилися, увірували в Христа і прославили пресвяте і всесильне ім’я Його — тож і тих зразу було посічено. Життєпис говорить, що воєначальник Луцій,сам узяв катівське знаряддя і почав мучити святого Харлампія, стругаючи сильно тіло його. І зразу відпали руки йому від ліктів, наче мечем їх відтяло, і, прилипши до тіла мученика, висіли. Проконсул Луціян плюнув в обличчя мученикові. І зразу голова проконсула обернулася задом наперед, і було лице його ззаду. Залунав голос із хмари пролунав, мовлячи: “Харлампію, світильнику земний, ти, що небо осяваєш, співтоваришу ангелів, співмешканцю пророків, друже апостолів, співвоїне мучеників і моєї бесіди достойнику, почув Я молитви твої і прийняв слова уст твоїх, нехай буде слово твоє зціленням для хворих”. Луціян та Луцій відразу зцілились та ймовірно стали християнами. Воїни вбили гострі залізні цвяхи в ціле тіло Христового мученика. Бороду ж його, що довгою була, вплели у мотузку, на шию покладену, та тягнули святого по дорозі, ведучи до царя. Святий Харлампій молився, щоб Бог дарував місцю, де його мощі будуть спочивати, особливу благодать, там не буде ні голоду ані хвороби. Побачивши таку мужність Харлампія, багато поган навернулося до Христа. Під час його мук діялися численні чудеса. Харлампій заснув спокійно в Бозі ще до того, як йому відрубали голову. Старець прославив Бога мученицькою смертю у Писидській Антіохії 202 року. Переказ свідчить, що дочка імператора Галина, яка навернулась у християнство і стала блаженною, обвила його чистими плащаницями, пахощами ж і дорогоцінним миром помастила, і в ковчег золотий вклала, славлячи Бога.

Святий мученик Максим Римський

5 грудня – пам’ять святого мученика Максима Римлянина. З ЖИТІЯ мучениці Кікілії (Цецилії) і мучеників Валеріана, Тивуртія І МАКСИМА.

Свята мучениця Кікілія була римлянкою з багатого і знатного роду. Вона з юності сприйняла християнську віру і ревно молилася, допомагала нужденним, під багатим одягом приховувала волосяницю. Батьки вирішили видати Кікілію заміж за знатного язичника Валеріана. Свята не наважилася суперечити волі батьків, але зі сльозами молилася Богу, щоб її наречений увірував у Христа, а вона зберегла б дівоцтво. Свята вмовила нареченого піти з нею до єпископа Урбана, що переховувався від гонінь у печері біля Аппієвої дороги. Настанови мудрого старця схвилювали душу Валеріана, і він увірував у Христа і навернув до християнства свого брата Тивуртія. Брати роздали частину свого маєтку бідним, доглядали за хворими, ховали християн, замучених гонителями.

Правитель Аммах, дізнавшись про це, повелів схопити братів і привести на суд. Він зажадав, щоб святі відреклися від Христа і принесли жертви поганським богам. Брати відмовилися. Тоді мучеників стали нещадно бити батогами. Святий Валеріан під тортурами переконував християн не лякатися мук, але твердо стояти за Христа.

Правитель, бажаючи уникнути впливу святого проповідника на народ, наказав вивести мучеників за межі міста і там стратити. Загоном воїнів, які супроводжували мучеників на страту, командував Максим. Його вразила мужність святих. Він запитав, чому вони не бояться смерті. Святі брати відповіли, що вони залишають тимчасове життя заради життя вічного. Максим захотів детально дізнатися вчення християн. Він навів святих Валеріана і Тивуртія в свій будинок і всю ніч слухав їх бесіду. Дізнавшись про це, свята Кікілія прийшла до Максима зі священиком, і він з усією родиною прийняв Святе Хрещення.

Коли наступного дня мучеників Валеріана і Тивуртія обезголовили, святий Максим всенародно визнав, що він бачив, як їхні святі душі сходили до Небес. За це сповідання святий мученик Максим був на смерть забитий батогами († 230).

Правитель хотів заволодіти маєтком страчених, але, дізнавшись, що свята Кікілія вже роздала все майно жебракам і своєю проповіддю навернула до християнства 400 осіб, наказав стратити її. Три дні її морили спекою і димом у розжареній лазні, але благодать Божа зберігала її. Тоді її вирішили обезголовити. Кат ударив мечем святу, але лише поранив її. Свята мучениця страждала ще три дні в повній свідомості, стверджуючи у вірі оточуючих, і померла з молитвою на вустах.

Святий мученик Севастіан

31 грудня Православна Церква звершує пам’ять святого мученика Севастіана. Він народився в місті Нарбоні (Галлія), а освіту отримав в Медіолані. При імператорах-співправителях Діоклетіані і Максиміані (284–305) він займав посаду начальника придворної варти. Святий Севастіан користувався авторитетом і любов’ю у воїнів і придворних, бо був людиною хороброю, сповненою мудрості, правдивим в словах, справедливим в суді, розсудливим в пораді, вірним на службі і у всіх завданнях. Бувши таємним християнином, святий багато допомагав братам по вірі. Він зазнав мученицької смерті. Його допитував особисто імператор Діоклетіан і, переконавшись в незворушності святого мученика, наказав відвести його за місто, прив’язати до дерева і розстріляти з луків. Жінка чиновника Кастула, Ірина, прийшла вночі, щоби поховати святого Севастіана, але знайшла його живим і принесла у свій дім. Святий Севастіан згодом вилікувався від ран. Християни умовляли його покинути Рим, але він відмовився. Підійшовши до язичницького храму, святий побачив імператорів, що йшли туди, і публічно звинуватив їх в безчесті. Діоклетіан наказав відвести святого мученика на іподром і стратити. Святого Севастіана вбили, а тіло його кинули у Клоаку Максима — стічну канаву до рікиТибр. Але святий мученик уві сні з’явився християнці Лукині і повелів їй взяти тіло і поховати в катакомбах. Благочестива християнка з шанобливо поховала тіло святого. Над його могилою була споруджена церква Сан-Себастьяно фуорі ле Мура.

Святий преподобний Максим Грек

3 лютого – пам’ять преподобного Максима Грека (1475-1556), православного святого, письменника, перекладача, Одого з відомих критиків автокефалії Московської Церкви. Він народився в Арті (у західній частині Греції, в Епірі) в аристократичній грецькій родині. У 90-х роках перебрався до Італії, жив у Флоренції, Болоньї, Падуї, Мілані, Венеції, де перебував в дружніх відносинах з найвизначнішими гуманістами, зокрема зі знаменитим типографом Альдом Мануцієм. Під впливом проповідей Джироламо Савонароли Максим Грек має намір прийняти постриг у домініканському монастирі Сан Марко, а потім (у 1504) відправляється на Афон, де приймає постриг у грецькому Ватопедському монастирі під іменем Максима. Відтоді Максим Грек відрікається від своїх колишніх захоплень, цілком віддавшись вивченню богослов’я, хоча відзвуки культури Ренесансу дають про себе знати в багатьох його творах наступного періоду. У 1516 Максим Грек на прохання великого князя московського Василія ІІІ Івановича переїжджає до Москви для перекладу Толкового Псалтиру. По завершенню роботи (мабуть, у 1522) Максим Грек просить дозволу повернутися на Афон, але безуспішно: його затримують у Москві, доручаючи надалі переклади і виправлення інших книг. Познайомившись і зблизившись з Вассіаном Патрикеєвим, Максим Грек бере участь в обговоренні животрепетних проблем московського життя того часу, що і дало привід для безпідставних звинувачень Максима Грека у приналежності до єресі і навіть у шпигунстві (зносинах з турецьким урядом, що було абсурдним наклепом). Негативне ставлення Максима Грека до російської автокефалії також стало одним з пунктів звинувачення на судах Помісного собору російської церкви 1525 і 1531 років[1]. У 1525 Максима Грека був заслано у Йосифо-Волоколамський монастир, а потім (у 1531) — у Тверський Отроч монастир. Лише на рубежі 50-х років його переводять до Троїце-Сергієвого монастиря, де в грудні 1555 року він і помер. Свою літературну діяльність в Московії Максим Грек починає з перекладу Толкового Псалтиру. Він перекладає також книги Біблії і тлумачення на них, твори візантійських богословів — Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Златоуста, житія з агіографічного збірника Симеона Метафраста, фрагменти з візантійської енциклопедії Х століття — Лексикона Свіди. Займався він також виправленням раніших перекладів і в спеціальних творах обґрунтував свої перекладацькі принципи, що дозволило чеській дослідниці С. Матхаузеровій зв’язати з іменем Максима Грека граматичну теорію перекладу. Максимові Греку належить також твір «Тлумачення імен за алфавітом», що було використано укладачами Азбуковників. До оригінальних творів Максима Грека належать публіцистичні твори, що доводять, зокрема, неприпустимість монастирського землеволодіння («Стязание о извістном иноческом жительстве», «Слово душеполізно зіло внимающим ему» і ін.). В інших творах Максим Грек розкриває свої погляди на державну владу («Главы поучительны начальствующим правовірно», «Слово, пространно излагающе с жалостию нестроения и безчиния царей и властей последнего жития», написане в Смутний час після смерті Василія ІІІ: Московську державу символізує тут дружина, що сидить при шляху в чорному одязі вдовиці й оточена дикими звірами). У низці творів Максим Грек виступає проти астрології і всілякого марновірства («Слово противу тщащихся звездозрением предрицати о будущих…») і проти апокрифічної літератури, зокрема проти апокрифічного «Сказання Афродитіана». Значне місце серед публіцистичної спадщини Максима Грека займають його твори, спрямовані проти неправославних християн (католиків, лютеран, вірменів), а також проти представників інших релігій — юдеїв, магометан, еллінів-язичників. Особливо запекло сперечається Максим Грек із придворним медиком Василія ІІІ Миколаєм Булевим, який виступав за об’єднання православної і католицької церков. Високоосвічений енциклопедист, Максим Грек уплинув на культуру Московії, на московських книжників — своїх сучасників, а також на наступні покоління — на своїх читачів. До нього зверталися за різного роду ученими довідками такі начитані люди, як Вассіан Патрикеєв, Федір Іванович Карпов. Гарячим шанувальником Максима Грека був майбутній вигнанець, князь Андрій Михайлович Курбський. Максим Грек був оголошений преподобним, з’являються «Сказання про Максима Грека», найдавніше з яких, як вважають, належить Курбському. Дуже популярні були твори Максима Грека у старообряднців, особливо ті, у яких він захищає обряди, що є предметом їхнього спору з офіційною церквою. Твори Макима Грека широко поширювалися не тільки в Московській державі, а й в Русі. [Окремі праці, перекладені українською мовою, надруковані в полемічній «Книзі о вірі» (К., бл. 1620 р.).]. Так, український учений-мовознавець Памво Беринда в післямові до своєї тридцятилітньої праці — славнозвісного «Лексіконъ славеноросскїй и именъ Тлъкованїє» — назвав і головні джерела, на які орієнтувався і які використав. Серед них і «тлъкованїа преподобнаго Максіма Святогорца…».

Святий священномученик Лазар Чотириденний, єпископ Кітійський

Святий Лазар, брат Марфи і Марії, жив у селищі Вифанія, неподалік від Єрусалима. Лазар був юдей і фарисей, син Симеона фарисея (Мф. 26, 6). Під час Свого земного життя Господь часто відвідував дім Лазаря, якого дуже любив і називав Своїм другом, а коли Лазар помер і вже чотири дні пролежав у гробі, почувши про його смерть, Христос заплакав. Але Христос велів забрати камінь від печери, в якій поховали праведника, і промовив: «Лазарю! Вийди!». І Лазар, вже бувши чотири дні у гробі, воскрес, Господь воскресив його з мертвих. Багато юдеїв, почувши про це, приходили до Віфанії і, впевнившись у дійсності цього найбільшого чуда, ставали послідовниками Христа. За це первосвященики хотіли вбити Лазаря. Праведний Лазар згадується у Святому Євангелії ще один раз: коли за 6 днів до Великодня Господь знову прийшов до Віфанії, там був і воскреслий Лазар. З початком гоніннь Лазар Чотириденний змушений був переселитися на Кіпр, де згодом його зустріли святі апостоли і висвятили в єпископа. Праведний Лазар став єпископом Кіттії (так раніше називалося місто Ларнака на Кіпрі). Про праведного Лазаря мало збереглося відомостей, але, за переданням, Сама Владичиця Богородиця зробила Своїми руками святительський омофор для Лазаря і здійснивши морську подорож на острів Кіпр, особисто передала цей дар новому єпископу. Як говориться в життії праведного Лазаря, він жив на Кіпрі в тиші своїх роздумів і праць, маючи аскетичний спосіб життя. Він ніколи не усміхався після свого воскресіння, бо доторкнувся до невідомої для людей, що живуть на землі, таємниці життя і смерті. Згідно з переданням, Лазар лише одного разу посміхнувся, коли, будучи єпископом Кіттійським, звернувся до однієї багатої жінки з проханням поділитися частиною врожаю на потреби сиріт. Вона сказала, що її поля перестали плодоносити. Святий у відповідь лише посміхнувся з безумства жадібності. Повернувшись до своїх угідь, жінка побачила на їх місці виникло солоне озеро. Воно збереглося до наших днів, його називають “усмішкою Лазаря”. Прожив праведний Лазар Чотириденний на острові Кіпрі близько тридцяти років. Як помер святий – невідомо, але поховали його християни з честю в кам’яному саркофазі, де поруч пізніше були поховані і інші єпископи. Після багатьох руйнувань від воєн і землетрусів жителі міста переселилися в інше місце, а про поховання древніх архієреїв, під завалами було забуто. Тривалий час могила святого Лазаря була невідомою. Але на забутому місці поховання праведника стали відбуватися дивні події. У 392 році там була виявлена Кіпрська ікона Божої Матері, якою здійснювалися чудеса. Після явлення чудотворної ікони на тому ж самому місці з’вилося цілюще джерело, яке то зникало, то з’являлося знову. Крім того там відбувалося ще безліч чудес. Наприкінці VIII століття на місці поховання Лазаря вирішили побудувати храм. І тоді під землею були знайдені руїни давньої церкви. При їх розкопках знайшлися давні саркофаги, напис на одному з яких був таким: “Лазар Чотириденний і друг Христів”. Поселення, де був знайдений храм, назвали Ларнака (з грец. – “Гробниця”). Імператор Лев вирішив перенести святі рештки святого Лазаря у Константинополь, а голова праведника, що залишилася на Кіпрі, була з часом загублена. Протягом століть всі були впевнені, що мощі святителя Христового були також втрачені у Константинополі при розгромі його хрестоносцями (ХІІІ століття). І лише 1972 року при реконструкції храму святого Лазаря був розібраний кам’яний престол, в основі якого і виявили ковчег із білого мармуру, де й були мощі. На кришці був напис про те, що всередині знаходяться саме святі мощі Лазаря. Тепер ця святиня виставлена у храмі під позолоченим балдахіном біля ікони Воскресіння Лазаря Чотириденного. А під вівтар можна спуститися до гробниць перших єпископів, де зі спорожнілого гробу Лазаря виточується свята вода. Святий Лазар досі вважається покровителем Ларнаки, і за тиждень до православного Великодня городяни святкують Воскресіння Лазаря, проносячи вулицями міста його ікону, яка весь інший час зберігається в церкві. А день пам’яті святого праведного Лазаря – 30 жовтня (день перенесення мощей).

Святий Симеон Богоприїмець

16 лютого пам’ять праведного Симеона Богоприїмця. Йому було відкрито, що він не пізнає смерті, поки у світ не прийде обіцяний Месія — Христос Господь. Праведний Симеон Богоприїмець, за словом святого євангеліста Луки, був одним з обранців Божих, які очікували розради Ізраїлевої, і Дух Святий перебував на ньому. Згідно зі свідченням давніх істориків, правитель Єгипту цар Птолемей II Філадельф, між 285-247 р. до Р. Х., вирішив прикрасити свою знамениту Олександрійську бібліотеку новою збіркою книг. Цього разу — текстами Святого Письма. Спеціально з Єрусалиму були запрошені вчені мужі, які могли б перекласти з єврейської на грецьку мову книги Старого Завіту. За справу взялися 70 перекладачів. В історію цей переклад старозавітних книг увійшов ще як «Переклад сімдесяти тлумачів» або грецькою — «Септуагінта». Вона є найдавнішим відомим перекладом Старого Завіту грецькою мовою. Саме із Септуагінти надалі Старий Завіт був перекладений слов’янською мовою для Болгарської, Сербської та Руської Православних Церков. Серед запрошених до Єгипту тлумачів був і праведний Симеон. Йому було доручено перекласти книгу святого пророка Ісайї. Прочитавши в оригіналі слова “ось, Діва в утробі прийме і народить Сина” (Іс. 7: 14), він вирішив, що слово «Діва» тут вжито помилково, замість слова «Жінка», і хотів виправити текст. Проте тієї ж миті йому явився Ангел і утримав руку святого, кажучи, що це чудо неминуче станеться і, більш того, що сам він, Симеон, стане свідком Спасителя, Який прийшов у світ від Чистої і Пренепорочної Діви. З того дня життя праведного Симеона було присвячене очікуванню пришестя обітованого Месії. І всі ці роки Симеон перебував при здоровому глузді, з ясним розумінням того, заради чого він так довго живе. На 40-й день після народження Христа, багатовікове очікування старця добігло кінця. У цей час він знаходився на території Єрусалимського храму. Того ж дня, виконуючи старозавітний закон, Пресвята Діва Марія разом із праведним Іосифом принесли у храм Богонемовля, щоб звершити необхідну жертву. Щойно Симеон побачив їх, то вже не фізичні очі, а Дух Святий відкрив йому, що Богонемовля, Якого тримала Пречиста Діва Марія, і є очікуваний Месія, Спаситель світу. Старець прийняв на свої руки Немовля Христа і виголосив свої пророчі слова: нині відпускаєш раба Твого, Владико, за словом Твоїм, з миром, бо бачили очі мої спасіння Твоє, яке Ти приготував перед лицем усіх народів, світло на просвітлення язичників і славу народу Твого Ізраїля (Лк. 2: 29–32). Він благословив Пречисту Діву і праведного Йосифа і, звертаючись до Богородиці, сказав: ось, лежить Цей на падіння і на вставання багатьох в Ізраїлі і на знак сперечання — і Тобі Самій меч пройде душу, — щоб відкрились помисли багатьох сердець (Лк. 2: 34, 35). Праведний Симеон, як він і передбачав, незабаром з миром відійшов до Господа. У VI ст. його святі мощі були перенесені до Константинополя. Відомо, що у 1200 р. їх бачив руський паломник (в майбутньому — Новгородський архієпископ) Антоній.

Святий священномученик Стефан Архідиякон

15 серпня, 28 вересня та 9 січня Православна Церква вшановує пам’ять святого архідиякона Стефана. Він був одним із 70-ти апостолів Христових. Після Вознесіння Господнього число вірних в Єрусалимі стало зростати, а також збільшилась потреба в кількості апостолів для служіння їм. Тоді апостоли вирішили скликати раду і вибрати сімох побожних мужів, повних Духа Святого і мудрості. Нововибрані мужі мали допомагати апостолам у місійній праці: опікуватися вдовами та сиротами, збирати милостиню і правильно її розподіляти. Апостоли помолилися над ними, висвятили їх у диякони, положивши на них руки. Так було встановлено священичий ступінь дияконів (помічників священиків і єпископів). Цей звичай зберігся в Христовій Церкві і до сьогоднішнього дня.

Серед обраних дияконів особливою побожністю, ревністю в служінні Богові, мудрістю відзначався молодий Стефан. Через це його призначили архідияконом, тобто провідником серед дияконів. Він мав величезний дар проповідника і повчав з такою силою та вірою , що навіть вороги не мали відваги перечити йому і не могли зрівнятися з ним у премудрості. Це привело до того, що вони намовили декого з юдеїв засвідчити, що Святий Стефан говорив образливі слова проти Мойсея і самого Бога. За це Архідиякона було ув’язнено. Він постав перед радою старійшин. На свій захист Святий Стефан виголосив велику промову, де засудив юдеїв, що вони не дотримали закону Мойсея і вбили Месію. Своїми словами Архідиякон викликав у них ще більшу лють . Вони засудили його до смерті через каменування. Святий Стефан не злякався цього, бо він пам’ятав, що людина повинна боятися лише Бога.

Поглянувши на небо побачив Святий Стефан славу Божу і Ісуса, який стояв по правиці Бога, і мовив: “Ось бачу відкрите небо і Сина Чоловічого, який стоїть по правиці Бога”. Вони ж закричали голосом великим і, затуливши вуха свої,кинулись на нього разом та вивели за місто, і почали каменувати. Свідки ж поклали свою одежу у ногах хлопця, що звався Савло. Блаженний Августин приписує навернення Савла крові святого Стефана. “Якщо б Стефан не молився, – каже він – то Церква не мала б Павла”. І каменували Стефана, який взивав : “Господи Ісусе, прийми дух мій!” А впавши на коліна, закликав сильним голосом: “Господи , не постав їм цього за гріх !” І промовивши це, смертю заснув. (Дії 8 ,55-60).

Святий Архідиякон Стефан загинув мученицькою смертю маючи 30 років. Після каменування вороги залишили його тіло на здобич диким звірам. Про це згадує у своїх писаннях Святий Ієронім. В наступну ніч Гамалиїл,відомий вчитель закону єврейського, який захищав апостолів у синедріоні( Дії.5,34-39 ), а пізніше сам із сином Авивом увірував в Христа і проповідував про Нього, послав надійних людей, щоб вони таємно взяли мощі Святого Стефана і перенесли його в село Кафоргамалу, недалеко від Єрусалиму. Там Гамалиїл похоронив святе тіло, зросивши його своїми сльозами. Святий Григорій Ніський у своїй проповіді в честь Святого Стефана каже: “Ось ми переходимо з празника в празник і приймаємо благодать за благодать. Вчора наповняв нас подивом Господь вселенної, а сьогодні наповняє нас подивом ученик Господа. Яким способом цей, а яким той? Той (Христос) задля нас прийняв людську природу, а цей (Стефан) задля Господа позбувся людської природи”. Мучинецька смерть Святого Стефана дійсно незвичайна, але незвичайне також і почитання, що його він має у Церкві Христовій від апостольських часів

У 415 році тіло Святого Стефана було віднайдено, перевезено до Єрусалиму і перепоховано в Храмі на Сіоні. Згодом дружина візантійського імператора Феодосія, Євдокія, відвідуючи Єрусалим,побудувала величавий храм на честь Святого Першомученика Стефана. Він був зведений на тому місці, де зазнав мученицької смерті Святий Архідиякон.

Вшановуючи пам’ять Святого Стефана, його високі чесноти, ми маємо не лише шанувати, але й наслідувати його любов до своїх ворогів. Бо важко сьогодні знайти людину, котра б не мала ворогів, але й ще важче знайти людину, яка б ставилася до них так, як Святий Стефан до своїх кривдників.

Святий Архідиякон Стефан був одним із 70-ти апостолів Христових. Після Вознесіння Господнього число вірних в Єрусалимі стало зростати, а також збільшилась потреба в кількості апостолів для служіння їм. Тоді апостоли вирішили скликати раду і вибрати сімох побожних мужів, повних Духа Святого і мудрості. Нововибрані мужі мали допомагати апостолам у місійній праці: опікуватися вдовами та сиротами, збирати милостиню і правильно її розподіляти. Апостоли помолилися над ними, висвятили їх у диякони, положивши на них руки. Так було встановлено священичий ступінь дияконів (помічників священиків і єпископів). Цей звичай зберігся в Христовій Церкві і до сьогоднішнього дня.

Серед обраних дияконів особливою побожністю, ревністю в служінні Богові, мудрістю відзначався молодий Стефан. Через це його призначили архідияконом, тобто провідником серед дияконів. Він мав величезний дар проповідника і повчав з такою силою та вірою , що навіть вороги не мали відваги перечити йому і не могли зрівнятися з ним у премудрості. Це привело до того, що вони намовили декого з юдеїв засвідчити, що Святий Стефан говорив образливі слова проти Мойсея і самого Бога. За це Архідиякона було ув’язнено. Він постав перед радою старійшин. На свій захист Святий Стефан виголосив велику промову, де засудив юдеїв, що вони не дотримали закону Мойсея і вбили Месію. Своїми словами Архідиякон викликав у них ще більшу лють . Вони засудили його до смерті через каменування. Святий Стефан не злякався цього, бо він пам’ятав, що людина повинна боятися лише Бога.

Поглянувши на небо побачив Святий Стефан славу Божу і Ісуса, який стояв по правиці Бога, і мовив: “Ось бачу відкрите небо і Сина Чоловічого, який стоїть по правиці Бога”. Вони ж закричали голосом великим і, затуливши вуха свої,кинулись на нього разом та вивели за місто, і почали каменувати. Свідки ж поклали свою одежу у ногах хлопця, що звався Савло. Блаженний Августин приписує навернення Савла крові святого Стефана. “Якщо б Стефан не молився, – каже він – то Церква не мала б Павла”. І каменували Стефана, який взивав: “Господи Ісусе, прийми дух мій!” А впавши на коліна, закликав сильним голосом: “Господи , не постав їм цього за гріх !” І промовивши це, смертю заснув”. (Дії 8, 55-60).

Святий Архідиякон Стефан загинув мученицькою смертю маючи 30 років. Після каменування вороги залишили його тіло на здобич диким звірам. Про це згадує у своїх писаннях Святий Ієронім. В наступну ніч Гамалиїл,відомий вчитель закону єврейського, який захищав апостолів у синедріоні( Дії 5, 34-39), а пізніше сам із сином Авивом увірував в Христа і проповідував про Нього, послав надійних людей, щоб вони таємно взяли мощі Святого Стефана і перенесли його в село Кафоргамалу, недалеко від Єрусалиму. Там Гамалиїл похоронив святе тіло, зросивши його своїми сльозами. Святий Григорій Ніський у своїй проповіді в честь Святого Стефана каже: “Ось ми переходимо з празника в празник і приймаємо благодать за благодать. Вчора наповняв нас подивом Господь вселенної, а сьогодні наповняє нас подивом ученик Господа. Яким способом цей, а яким той? Той (Христос) задля нас прийняв людську природу, а цей (Стефан) задля Господа позбувся людської природи”. Мучинецька смерть Святого Стефана дійсно незвичайна, але незвичайне також і почитання, що його він має у Церкві Христовій від апостольських часів

У 415 році тіло Святого Стефана було віднайдено, перевезено до Єрусалиму і перепоховано в Храмі на Сіоні. Згодом дружина візантійського імператора Феодосія, Євдокія, відвідуючи Єрусалим,побудувала величавий храм на честь Святого Першомученика Стефана. Він був зведений на тому місці, де зазнав мученицької смерті Святий Архідиякон.

Вшановуючи пам’ять Святого Стефана, його високі чесноти, ми маємо не лише шанувати, але й наслідувати його любов до своїх ворогів. Бо важко сьогодні знайти людину, котра б не мала ворогів, але й ще важче знайти людину, яка б ставилася до них так, як Святий Стефан до своїх кривдників.

Святий священномученик Лаврентій Архідиякон 

23 серпня – день пам’яті мучеників архідиякона Лаврентія, Сикста, папи, Фелікисима і Агапита, дияконів, Романа, Римських (258).

Ці римські мученики постраждали 258 року за імператора Валеріана (253-259). Святий Папа Сикст, родом з Афін, здобув якісну освіту, проповідував в Іспанії і був поставлений єпископом у Римі після мученицької смерті святого Папи Стефана (253-257, пам’ять 2 серпня). Це був час, коли Папа, який посідав Римський престіл, обирався на внеминучу смерть. Незабаром святий Сикст був також схоплений і посаджений до в’язниці разом з двома своїми дияконами Фелікисимом і Агапітом. Коли святий архідиякон Лаврентій зустрів Папу Сикста, якого вели у темницю, то зі слізьми вигукнув: “Куди ти, отче, йдеш? Навіщо залишаєш свого архідиякона, з яким завжди приносив Безкровну Жертву? Візьми свого сина з собою, щоб і я був спільником тобі в пролитті крові за Христа!” Святий Сикст відповів йому: “Не залишаю тебе, сину мій. Я – старець і йду на легку смерть, а на тебе чекають тяжчі страждання. Знай, що через три дні після нашої смерті і ти підеш за мною. А зараз піди, продай церковні скарби і роздай християнам, які мають потребу”. Святий Лаврентій сумлінно виконав заповіт святителя.

Почувши, що святого Папу Сикста повели з дияконами на суд, святий Лаврентій пішов туди ж, щоб бачити їхній подвиг, і сказав святителеві: “Отче, я вже виконав твоє доручення, роздав вручений тобою скарб, не залиш мене!” Почувши про якийсь скарб, воїни взяли його під варту, а мучеників усікли мечем († 19 серпня 258 р.). Імператор відправив святого Лаврентія у в’язницю і доручив наглядати за ним тамтешньому начальнику Іполиту. В темниці святий Лаврентій молитвою зціляв хворих, які приходили до нього, багатьох хрестив. Вражений цим, Іполит сам увірував і прийняв Хрещення від святого Лаврентія разом з усім своїм домом. Незабаром архідиякон Лаврентій був знову приведений до імператора з наказом показати заховані скарби. Святий Лаврентій відповів: “Дай мені термін – три дні, і я покажу тобі ці скарби”. За цей час святий зібрав безліч жебраків і хворих, які харчувалися лише за милостиню Церкви, і, привівши їх, оголосив: “Ось той посуд, в яких вкладені скарби. І всі, хто вкладає свої скарби в ці сосуди, з надлишком отримують їх в Царстві Небесному”.

Після цього святого Лаврентія віддали на жорстокі муки, примушуючи його поклонитися ідолам. Мученика били “скорпіонами” (тонкий залізний ланцюг з гострими голками), обпалювали рани вогнем, били олов’яними прутами. Під час страждань мученика воїн Роман раптово вигукнув: “Святий Лаврентій, я бачу світлого юнака, який стоїть біля тебе і обтирає твої рани! Заклинаю тебе Господом Христом, не покидай мене!” Після цього святого Лаврентія зняли з диби і відвели у в’язницю до Іполита. Роман приніс туди водоніс з водою і благав мученика охрестити його. Відразу ж після Хрещення воїни відсікли йому голову († 22 серпня). Коли мученика Лаврентія повели на останнє випробування, святий Іполит хотів оголосити себе християнином і померти разом з ним, але Лаврентій сказав: “Приховай нині своє сповідання в серці. Незабаром я покличу тебе, і ти почуєш і прийдеш до мене. А за мною не плач, краще радій, я йду отримати славний мученицький вінець”. Його поклали на залізні грати, під які підклали гаряче вугілля, а слуги рогатиною притискували до неї тіло мученика. Святий Лаврентій, поглянувши на правителів, сказав: “Ось, ви спекли один бік мого тіла, перегорніть на іншу і їжте моє тіло!” Вмираючи, він вимовив: “Дякую Тобі, Господи Ісусе Христе, що Ти сподобив мене увійти у врата Твої”, – і з цими словами спочив.

Святий Іполит вночі взяв тіло мученика, оповив пеленами з пахощами і дав знати пресвітерові Юстину. Над мощами мученика в будинку вдови Киріакії здійснили всенічну відраву і Божественну Літургію. Всі присутні християни причастилися Святих Таїн і з пошаною поховали в печері тіло святого мученика архідиякона Лаврентія 23 серпня 258 року. Святий Іполит та інші християни постраждали через три дні після смерті святого Лаврентія (26 серпня), як він передбачив їм перед смертю.

Свята мучениця Катерина Синайська

7 грудня – пам’ять святої великомучениці Катерини. Св. Великомучениця Катерина з Александрії мала 17 років від роду. Була дуже вродлива, високоосвічена і багата. У 304 році вона прийняла християнську віру і відтоді проповідувала Ісуса Христа. За наказом імператора Максиміана, який переслідував християн, була замучена за віру Христову. Після тривалих умовлянь відректися від Христа і перейти до язичників кати роздягли її і били воловими жилами дві години по плечах і животу.

Її дівоче тіло стало суцільною раною. Кров мучениці струменіла і обагряла землю. Її було кинуто до в’язниці, де Катерину тримали без їжі і води, та кати на цьому не вгамувалися. Вони вдалися до нових тортур — поклали дівчину поміж чотирьох коліс з гострими зубцями і, обертаючи колеса два праворуч, два ліворуч, почали шматувати її тіло. Та ось Ангел Господній зійшов з неба і зробив так, що великомучениця лишилась цілою і неушкодженою, а колеса розлетілись на друзки. Тоді кати відрубали їй голову мечем.

Великі страждання св. Катерини навернули багатьох язичників до віри Христової. Серед них — царицю Августіну, дружину Максиміана, Порфирія Стратилата і 200 воїнів, котрі спостерігали її страшні муки.

Місце страти Великомучениці Катерини і сьогодні показують в Александрії туристам. Жителі Александрії, які вірили в розп’ятого Господа, встановили мармурову колону, на якій висікли голову св. Великомучениці. Ця колона й зараз стоїть у храмі св. Сави.

Як свідчать перекази, св. мощі Великомучениці були далеко на Синайській горі. У піснях співається: радуйся, всеславна Великомученице Катерино: на горі-бо Синайській, де бачив Мойсей терновий кущ неспалимий, Сам Христос зберігає чесне тіло твоє нетлінним аж до другого пришестя Свого.

На високу гору Синай ці мощі могли покласти тільки Ангели. У храмі на горі Синай знаходяться мощі голови і лівої руки св. Катерини. Невелика мармурова рама стоїть у храмі праворуч престолу. Святую голову нареченої Христової покриває нині золотий вінець, а рука її прикрашена коштовними перснями.

У IX ст. Феофан Нікейський і невідомий монах Вавіль написали багато пісень на честь Великомучениці Катерини, які і сьогодні співаються Православною Церквою в день її пам’яті.

Церква в день пам’яті Великомучениці говорить: «Радуйся ти, бо, посоромивши зухвальство заблудлих красномовців, несвідомістю сповнених, до віри істинної направила; радуйся, бо тіло твоє на муки великі віддавши за любов до Бога, ти, як діва непохитна, не подолана була; радуйся, бо в нагороду за муки небесних осель сподобилася ти й славою вічною втішаєшся. В надії на неї, Великомученице, подвигом твоїм і нас, твоїх співців, стверди».

Мощі святої Катерини спочивають в монастирі її імені на горі Синай у Єгипті. Сьогодні монастир – це великий духовний центр, осереддя атономної Синайської Архієпископії, в якому знаходяться стародавній архів і велика бібліотека стародруків та церковних раритетів. Вважається, що Свята Катерина є покровителькою вчителів, освічених людей та науковців.

Часточка мощей святої знаходиться у релікварії нашого храму, розташованому у Всіхсвятському приділі.

Свята мучениця Євгенія 

6 січня – пам’ять Святої преподобномучениці Євгенії. Вона була донькою правителя Єгипту Филипа, який разом з сім’єю переїхав з Риму в Олександрію під час правління Римського імператора Коммода (180 – 192 рр.). Цнотлива духом і прекрасна тілом, Євгенія була вихована в язичницькому нечесті і навчена еллінської філософії. Якось до рук Євгенії потрапила книга Послань святого Апостола Павла. Коли дівиця читала її, то всім серцем увірувала в Істинного Бога. В той час за царським повелінням християни були вигнані з Олександрії. Тому, щоб дізнатися їхнє вчення, Євгенія випросила у батьків дозвіл поїхати на відпочинок за межі міста. В дорозі дівиця домовилася зі своїми вірними євнухами Протом та Якинфом утекти у чоловічий монастир, що вони і зробили. На зворотній дорозі Євгенія непомітно для інших рабів зійшла з колісниці і сховалася разом із євнухами. Потім вона одягнулася в чоловіче вбрання, а Прот та Якинф обстригли їй волосся. Коли дівиця разом із рабами прибула у чоловічий монастир, то була прийнята святим єпископом Елієм. Єпископ Елій за Божественним одкровенням довідався все про Євгенію та повелів їй і надалі залишатися в чоловічому одязі. Після цього Євгенія, Прот та Якинф прийняли Святе Хрещення, були пострижені в чернецтво і залишилися подвизатися в тому монастирі. В цей час батьки та брати Євгенії сильно тужили і не могли утішитися від смутку. Филип запитував про свою дочку у волхвів та чародіїв, але вони нічого не могли повідомити йому про неї. Тоді хтось сказав правителю, що “боги забрали Євгенію і приєднали її до себе”. Після цього Филип звелів зробити золотого ідола своєї доньки і став разом з народом поклонятися йому. Матір же святої, Клавдія, та її брати, Авіт і Сергій, не повірили такій вигадці і продовжували сумувати. Євгенія ж невдовзі вивчила напам’ять все Святе Письмо і вирізнялася з-поміж інших монахів своїми чеснотами. Вона отримала від Бога здатність звершувати чудеса та зцілювати недуги. Після смерті настоятеля обителі братія однодушно обрала Євгенію, котра назвала себе Євгенієм, своїм ігуменом. Якось святій довелося зцілити від лихоманки одну багату вдову Меланфію. Ця жінка спокусилася красою молодого ігумена і вирішила схилити його до гріха. Для цього вона удала з себе хвору і покликала його у свій дім. Коли Євгенія прийшла, Меланфія стала говорити їй безсоромні слова. Тоді непорочна діва викрила вдову в її розпусності і повернулася в свій монастир. Осоромлена ж Меланфія пішла до правителя міста і звела наклеп на ігумена монастиря, що нібито він хотів звершити над нею насилля. Филип розгнівався і повелів схопити настоятеля разом з усіма монахами. Коли свята постала на суді перед своїм батьком, то нечестива Меланфія ще раз привселюдно обмовила її. Тоді Євгенія роздерла зверху одяг і оголила свої жіночі груди. Після цього вона назвала себе Євгенією і була впізнана батьком та братами. Меланфію ж спіткала кара Божа, оскільки з Неба зійшов вогонь і спалив її будинок разом з усіма багатствами. Після цього батьки та брати Євгенії, а разом з ними і багато народу, увірували в Христа. Невдовзі Филип, що став єпископом Олександрії, був убитий за істинну віру. А Євгенія зібрала навколо себе дів і служила разом з ними Богу. З часом Клавдія взяла своїх дітей і повернулася з ними на батьківщину. Тут Сергій та Авіт отримали високі посади і покинули Рим. А Євгенія, Клавдія, Прот та Якинф проповідували Христа і навертали людей до істинної віри. В цей час з допомогою Євгенії увірувала в Христа благородна дівиця Васила. Вона вирішила зберігати невинність і відмовила в одруженні своєму жениху Помпею. Розгніваний же Помпей доніс на Євгенію та Василу нечестивим царям Валеріану і Галлієну, які одразу посилили гоніння на християн. Тоді дівиця Васила була заколена мечем, а Прот та Якинф обезглавлені. Святу ж Євгенію повели до язичницького храму богині Діани, який одразу зруйнувався разом з ідолом, як тільки свята підійшла до нього. Євгенію з каменем на шиї кинули в ріку Тибр, однак камінь відв’язався і свята чудесно вийшла по воді на берег. Після цього мученицю хотіли умертвити в розжареній печі, але піч раптом вистигла і свята не зазнала в ній ніякої шкоди. Потім Євгенію кинули в глибокий рів, де її постійно осяював промінь Божественної благодаті. Тут святій явився Господь Ісус Христос і сповістив про наближення її кончини. В день Різдва Христового в рів до мучениці спустився кат і умертвив її. Матір святої, Клавдія, забрала тіло своєї доньки і поховала в родовому маєтку неподалік від Риму. Мученицька смерть Євгенії настала приблизно 262 року.

Святий священномученик Іриней Ліонський 

5 вересня Православна Церква вшановує пам’ять священномученика Іринея, єпископа Ліонського.

Світильник Ліонської землі (територія сучасної Франції) народився за багато тисяч кілометрів від місця свого святительського служіння — в мало­азійському місті Смирні. До галльського міста Лугдун (нині — Ліон) Іринея направив його духовний наставник — святий Полікарп Смирнський. Колись він охрестив цього освіченого юнака, а пізніше висвятив його на пресвітера. Старий єпископ Ліону Пофин потребував допомоги, і Полікарп вважав за необхідне відрядити до нього надійного помічника. Прибувши до Ліону, Іриней за деякий час вирушив до Італії з відповідальним дорученням — доправити Римському папі Елевферію листа сповідників. У той час, коли праведник був відсутній, у місті розпочалися гоніння на Церкву, і всі знатні містяни, які визнавали себе християнами, були заарештовані й вкинуті у в’язницю. Через рік опісля мученицької смерті єпископа Пофина, у 178 році, святитель Іриней був обраний на єпископа Ліонської кафедри. Його проповідь Євангелія була настільки дієвою, що незабаром святитель навернув до віри у Христа мало не всю міську громаду Ліона. Коли гоніння вщухли, гальський архіпастир взявся за написання богословських трактатів. Серед них була і книга під назвою «Викриття і спростування хибного знання», де праведник виклав свої аргументи на захист православного віро­вчення. Праця святителя збереглася й відома сьогодні як «П’ять книг проти єресей». Для спростування єретичного вчення гностиків, які стверджували, що Бог не міг втілитися, оскільки матерія сама по собі недосконала і є вмістилищем зла, Ліонський владика продов­жив свої міркування про православну віру. «Слово Боже, — вчив святитель, — Ісус Христос, Господь наш, за невимовною милістю Своєю зробився тим, що й ми, щоб нас зробити тими, ким є Він. Ісус Христос, Син Божий, з надзвичайної любові до Свого творіння зволив народитися від Діви, через Себе Самого з’єднуючи людину з Богом». Спасіння людини, на думку праведника, полягає в її обоженні. На той час почала поширюватися ще одна єресь — цього разу Маркіона, який заперечував богодухновенність Старого Завіту. Іриней Ліонський знову взявся за перо і став розвивати вчення про Єдинє Джерело Старого й Нового Завітів. «Один і той самий Дух Божий, — писав святий, — Котрий через пророків сповіщав, яким мав бути прихід Господа. Він же через апостолів проповідував, що прийшла повнота часів усиновлення й наблизилось Царство Небесне». Між вільним міркуванням про Бога і вченням про Нього Церкви праведник вибирав останнє, оскільки, по-перше, саме в Церкві Христовій зберігається спадкоємність єпископату, а, по-друге, за часом свого існування Церква старша за всі єресі. У II столітті між християнськими громадами великої Римської імперії виникла суперечка про час святкування Пасхи. У Малій Азії християни відзначали цю подію завжди в один і той самий день — 14 нісана (весняний місяць за юдейським місячним календарем). Римський папа Віктор почав наполягати на уніфікації церковного календаря. Щоб вимоги римського архіпастиря не спричинили до розколу, єпископ Іриней від імені всіх галльських християн написав до папи звернення, в якому попереджав про можливі наслідки його непоступливості у питанні про місцеві традиції і про те, що необхідно цінувати церковний мир. За часів правління імператора Септимія Севера почалися нові гоніння на християн. У 202 році свою голову за Христа поклав і видатний проповідник Євангелія — ​​святитель Іриней Ліонський.

Святий великомученик Феодор Тирон 

У суботу першого тижня Великого посту ми згадуємо пам’ять святого, ім’я якого тісно пов’язане із Чотиридесятницею. А точніше – з першим великопісним тижнем, що колись навіть мав назву Федорового. Мужній воїн Феодор був прикликаний на військову службу до одного з римських гарнізонів азійського узбережжя Чорного моря. Відбувалося це на початку IV століття, під час одного з найпотужніших геноцидів християнської Церкви римськими правителями, що розпочав імператор Діоклетіан та продовжив Галерій. У ті часи язичницьке віросповідання для римських імператорів означало лояльність до їхнього правління, тому християни, які відмовлялися вшановувати пантеони різноманітних божеств, оголошувалися порушниками закону та ворогами держави. дного разу, виконуючи розпорядження начальства, командир Феодора проводив чергову перевірку з виявлення неблагонадійних у своєму військовому підрозділі. Як і від інших, він почав вимагати від Феодора, щоб той приніс язичницьку жертву. У відповідь на це Феодор, не зважаючи на свій статус новобранця, твердо сповідав свою віру в Христа. Таке зізнання у ті часи означало смертний вирок. Юнака не раз примушували принести жертву ідолам, але святий Феодор твердо, привселюдно визнавав свою віру в Христа Спасителя. Командир Врінк дав йому кілька днів на роздуми, під час яких святий Феодор посилено молився. Його звинуватили в підпалі язичницького храму і кинули до в’язниці на голодну смерть. Там йому з’явився Господь Ісус Христос, утішив і підкріпив його. Приведений до правителя Публія, святий Феодор ще раз сміливо і безбоязно сповідав свою віру. Після безкінечних тортур суддя ще раз запитав молодого воїна:

– Чого ти хочеш: бути з нами чи з твоїм Христом?

Святий упевнено відповів:

– З Христом моїм я був, є і буду; ти ж роби, що хочеш.

За це мученик Феодор Тирон був засуджений на спалення. Він без страху зійшов на вогнище, осінив себе хресним знаменням і з молитвою та славослів’ям віддав душу Богові. Це сталося близько 306 року при Римському імператорі Галереї. Майже не ушкоджене вогнем, тіло святого Феодора було поховано в місті Євхаїти, неподалік від Амасії, благочестивою жінкою Євсевією. Згодом мощі його були перенесені до Царгорода, в храм, освячений на його честь. Чесна глава мученика знаходиться в Італії, в місті Гаеті. Минуло небагато часу після мученицької кончини святого Феодора Тирона — і християнство стало дозволеною релігією, а на політичній карті світу того часу з’явилася нова держава — Візантія. Через 50 років до влади в Константинополі прийшов імператор Юліан Відступник. Бажаючи поглумитися і посміятися над християнами, він наказав градоначальнику Константинополя окропляти в першу седмицю Великого посту всі їстівні припаси на ринках ідоложертовною кров’ю. Тоді Господь, через Свого святого мученика, захистив християн: у 356-му, Феодор Тирон з’явився уві сні Константинопольському архієпископу Євдоксію та попередив його про підступний план ненависника християн. Святий мученик звелів оголосити християнам, щоб вони не купували на ринках осквернені припаси, але вживали в їжу коливо (кутю). За переказами, архієпископ Євдоксій довго дивувався і перепитував святого, що таке коливо і як його приготувати, оскільки в Константинополі така назва не була відомою досі. Феодор Тирон пояснив, що в Євхаїтах, де він був похований, так називають варену з медом пшеницю. Християни так і вчинили, приготувавши з запасів зерна і меду солодку кутю. Імператор Юліан Відступник був посоромлений, а шанування святого мученика Тирона після цього чуда поширилося. Так, святкування великомученику Феодору в суботу першої седмиці Великого посту описував Патріарх Константинопольський Нектарій (381-397). На згадку явлення Феодора Тирона архієпископу Євдоксію, Православна Церква щорічно звершує особливу службу наприкінці першого тижня Великого посту. У навечір’я суботи, в п’ятницю, на Літургії Передосвячених Дарів після заамвонної молитви читається молебний канон святому великомученику Феодору, складений преподобним Іоанном Дамаскіном. Після цього приготовлене з пшениці з медом і маком коливо благословляється і роздається вірянам. У загальному сенсі — це проста їжа з зерен, що допомагає православним пам’ятати про сенс посту — зберігати себе від будь-якої нечистоти і скверни.

Святий мученик Феодор Стратилат 

21 червня Православна Церква вшановує пам’ять мученика Феодора Стратилата. Святий Феодор походив з міста Євхаїт (в Малій Азії, нині Туреччина) і був воєводою (з грецької — «стратилатом») в місті Гераклеї, поблизу Чорного моря. Він мав показну зовнішність і володів блискучими ораторським здібностями, одержав блискучу філософську освіту. Своїм благочестивим життям і смиренним керуванням він викликав до себе прихильність містян, і багато язичників, бачивши його добродійне життя, приймали Христову віру. Коли чутка про це дійшла до імператора Ліцинія (308-323), співправителя Костянтина Великого, він прибув у Гераклею і примушував Феодора поклонитися ідолам. Коли ж святий Феодор залишився непохитним, розгніваний правитель наказав його жорстоко катувати.

Святого Федора розтягнули на землі, били залізними прутами, палили вогнем і, нарешті, розіпнули на хресті та викололи очі. Вночі ангел з’явився мученику, зняв його з хреста і абсолютно зцілив страдника. На ранок слуги Ліцинія, послані кинути тіло святого Феодора в море, побачивши його абсолютно здоровим, увірували в Христа. Увірували також і багато інших язичників, що бачили Боже чудо. Дізнавшись про це, Ліциній наказав обезголовити святого Феодора 319 року. Страждання його були описані свідком, його слугою і писарем Уаром.

Святий великомученик Димитрій Солунський (Мироточивий), чудотворець 

8 листопада Церква вшановує пам’ять святого великомученика Димитрія Солунського. Цей святий народився у сім’ї римського проконсула міста Солунь (нині Фессалоніки в Греції) у III ст. На той час більшість мешканців міста були язичниками, але чимала християнська громада, заснована ще святим апостолом Павлом, існувала майже триста років. До таємних сповідників християнської віри належала і родина Димитрія. Коли хлопець подорослішав, батьки показали йому чудові ікони Христа й Богородиці. Тоді Димитрій дізнався, що поганські боги – то омана, а насправді існує лише Всемогутній Бог. День у день юнак сумлінно молився й уважно слухав євангельські розповіді. Невдовзі батько Димитрія упокоївся, а юнакові довелося заступити його місце. За наказом імператора, молодий правитель мав виявити й ув’язнити солунських християн. Проте Димитрій цього не зробив, а відверто оголосив, що вірить у Єдиного Істинного Бога, і почав навертати язичників. Дізнавшись про це, імператор Максиміліан розгнівався і наказав вкинути Димитрія до в’язниці, а сам зажадав розваг. Володар дуже тішився, коли гладіатор Лій кидав неповинних християн на гострі списи, аж поки на двобій вийшов юнак Нестор. Перед поєдинком він попрохав у Димитрія благословення на бій, і почув провіщення своєї перемоги та смерті. Мужній юнак не злякався смерті й став до бою. А слова Димитрія і справді виявилися пророчими. Втративши свого улюбленця, розлючений Максиміліан наказав стратити Нестора, а з ним і Димитрія, який допоміг йому своєю молитвою. Сталося це 306 року.

За правління імператора Костянтина Великого (306-337 рр.) над могилою святого великомученика Димитрія спорудили Храм, а через сто років були віднайдені його нетлінні мощі.

При гробі великомученика Димитрія відбувалися чудеса і зцілення. Так, у час правління імператора Маврикія варвари оточили місто Солунь. Святий Димитрій з’явився на міському мурі, і вороже військо кинулося втікати. Іншого разу святий врятував місто від голоду. Життєпис святого Димитрія розповідає, що він звільняв християн з ворожого полону і допомагав їм повернутися до Солуня. З VII століття із раки святого Димитрія почало виточуватися запашне й чудотворне миро, про що писали сучасники. У XIV столітті Димитрій Хризолог писав про нього: «Миро за своєю властивістю не є водою, але густіше за неї, і не схоже на жодну з відомих нам речовин… Воно дивніше від будь-яких пахощів не лише штучних, але й від тих, що за природою створені Богом». Тому великомученика Димитрія Свята Церква вшановує як Мироточивого. За припущеннями деяких дослідників, святий Димитрій міг походити зі слов’янської родини, можливо тому навіть серед греків у давні часи його вшановували, як покровителя слов’ян. У давньоукраїнській літописній традиції зберігся цікавий епізод – описуючи взяття київським князем Олегом Константинополя 907 року, преподобний Нестор Літописець згадує, що перелякані греки вважали, що сам святий Димитрій прийшов їх посоромити за гріхи їхні, допомігши руським воїнам. Здавна шанували великомученика Димитрія на українських землях. Так, у 1057 році Київський князь Ізяслав Ярославович заснував у Києві монастир, посвячений святому Димитрію Солунському. У 1197 році великий князь Всеволод Юрійович одержав у дар із Солуні ікону святого великомученика, написану на дошці з його труни, а також його сорочку. Дошка ікони теж була мироточивою, а миро – цілющим. Згодом ця ікона була вивезена з Києва до Володимира-на-Клязьмі. До речі, обидва згадані князі, Ізяслав і Всеволод, при хрещенні отримали ім’я Димитрій. Згідно зі статутом Православної Церкви субота напередодні вшанування святого Димитрія вважається поминальною. Молитви за спочилих цього дня в Україні завжди супроводжувалися багатою обрядовістю та традиціями. За давнім звичаєм, у деяких регіонах після панахиди влаштовували спільні громадські обіди біля церков. Поминальна трапеза передбачала споживання колива (розварений ячмінь чи пшениця, заправлені медом та родзинками) чи кондаку (у свяченій воді з медом розмочували пшеничний білий хліб). Роздавали хліб бідним і жебракам, подавали їм милостиню.

Святий Іоан Новий Сочавський 

15 липня – пам’ять святого Іоанна Сочавського. Святий великомученик Іоан Новий, Сочавський, жив у XIV столітті в місті Трапезунді (нині – Трабзон, Туреччина), займався торгівлею, був побожний, твердий у Православ’ї і милосердний до бідних. Одного разу у торгівельних справах йому довелося пливти на кораблі. Капітан корабля Рейтц був неправославним. Вступивши в суперечку про віру зі святим Іоаном, він був посоромлений, затаївши злобу на святого. Під час зупинки корабля в Білграді-Босфорському (Монкастро -”Замок на горі”, нині Білгород-Дністровський, Україна) капітан з’явився до градоначальника, вогнепоклонника по вірі, і повідомив, що на його кораблі є вчений муж, який бажає теж стати вогнепоклонником. Фортеця тоді належала татарам-ногайцям. Містоуправитель з пошаною запросив святого Іоанна приєднатися до вогнепоклонників (тенгріанців), проклявши віру в Христа. Святий таємно молився, закликаючи на допомогу Того, Хто сказав: “Коли ж видадуть вас і поведуть, не турбуйтеся заздалегідь, що вам говорити, і не обдумуйте, а що дасться вам у той час, те й говоріть: бо не ви будете говорити, а Дух Святий “(Мк. 13,11). І Господь дав йому мужність та розуміння як відхилити всі домагання нечестивців і твердо сповідати себе християнином. Після цього святий був так жорстоко побитий палицями, що все тіло його було розшматоване, і тіло під ударами розліталася шматками. Святий мученик молився, дякуючи Богові, що удостоїв його пролити за Нього кров і омити свої гріхи. Потім святого закували в ланцюги і поволокли до темниці. Вранці градоначальник звелів знову привести святого. Мученик постав перед ним зі світлим і веселим обличчям. Від повторної пропозиції відректися від Христа безстрашний мученик відмовився з колишньою твердістю, викриваючи правителя як знаряддя сатани. Тоді його знову побили палицями так, що все нутро його оголилися. Присутній народ не виніс цього страшного видовища і став обурено кричати, викриваючи правителя, через нелюдяні катування беззахисного чоловіка. Правитель, припинивши побиття, звелів прив’язати великомученика за ноги до хвоста дикого коня і тягнути по вулицях міста. Жителі єврейських кварталів особливо знущалися над мучеником, кидали в нього камінням, нарешті, хтось схопив меч, наздогнав святого, якого волочив кінь і відрубав йому голову. Тіло великомученика з відрубаною головою лежало до вечора, ніхто з християн не насмілювався узяти його. Вночі над ним було видно сяючий стовп і безліч палаючих смолоскипів; три світлоносних чоловіки здійснювали над тілом святого спів псалмів і кадіння. Один з євреїв, думаючи, що це християни прийшли взяти останки мученика, схопив лук і хотів пустити в них стрілу, але, пов’язаний невидимою силою Божою, став нерухомим. З настанням ранку видіння зникло, а стрілок продовжував стояти нерухомо. Розповівши присутнім жителям міста про нічне видіння і виявлене над ним покарання Боже, він звільнився від невидимих кайданів. Дізнавшись про те, що трапилося, градоначальник дозволив поховати останки великомученика. Тіло було поховано при місцевій церкві. Це відбулося між 1330 і 1340 роками. Капітан, що видав святого Івана на муки, розкаявся і вирішив таємно відвезти мощі на свою батьківщину, але великомученик, з’явившись уві сні пресвітеру храму, перешкодив цьому. Через 70 років після смерті, 24 червня 1402 року, з наказу Олександра Доброго, мощі святого були перенесені в столицю Молдовсько-Волоського князівства Сучаву (сучасне м. Сучава, Румунія) і до сьогодні зберігаються там у Церкві Святого Георгія що у монастирі Святого Йоана Сучавського (Румунської Православної Церкви). У 1685 році мощі святого були взяті польським королем Яном Собеським і перенесені до м. Стрий (Львівська область). Згодом вони були перевезені до монастиря у м. Жовква, теж у Галичині. Але Австрійський імператор Йосиф ІІ повернув їх до Сучави у 1783 році. Нове переселення мощей сталося произошло за Першої світової війни, когда для захисту їх відвезли у Відень і розмістили у місцевій румунській православній каплиці. Повернення Буковини і Бессарабії до Румунської держави і Церкви в 1918 році відновило святого Іоанна як «покровителя всієї страны Молдови». Святий Іоанн Новий — один з найшанованіших святих у північно-східній Румунії, Молдові та Буковині, з мощами якого пов’язано багато див. Вважається що він має особливу благодать від Бога допомагати тим, що займаються торгівлею.

Святитель Мартін Римський Сповідник

Святитель Мартін Сповідник, папа Римський, був уродженцем Тосканської області в Італії. Він отримав гарну освіту і вступив до кліру Римської Церкви. Після смерті Папи Феодора I (642 – 649) пресвітер Мартін був обраний на престол. У той час світ Церкви був порушений єрессю монофелітів, що набула широкого поширення. Нескінченні суперечки монофелітів із православними відбувалися у всіх верствах населення. Імператор Констанс (641 – 668) і Константинопольський Патріарх Павло II (641 – 654) також були прихильниками єресі монофелітів. Імператор Констанс видав єретичний “Зразок віри” (Типос), обов’язковий для всього населення. У ньому заборонялися всякі подальші суперечки. Цей єретичний “Зразок віри” був отриманий в Римі в 649 році. Святий Папа Мартін, твердий поборник Православ’я, скликав в Римі Помісний Собор, який засудив монофелітська єресь. Святитель Мартін одночасно послав Константинопольському Патріарху Павлу послання з умовлянням повернутися до Православного сповідання. Розгніваний імператор наказав воєначальнику Олімпію доставити святителя Мартіна на суд. Але Олімпій, прибувши в Рим, побоявся духовенства і народу, що зійшов на Собор, і підіслав воїна, щоб таємно вбити святого Папу. Коли вбивця наблизився до святителя Мартіну то несподівано осліп. Переляканий Олімпій поспішно виїхав до Сицилії і незабаром був убитий в битві. У 654 році імператор послав у Рим з колишньою метою іншого воєначальника, Феодора, який пред’явив святителю Мартіну тяжкі обвинувачення в таємному спілкуванні з ворогами імперії – сарацинами, богозневаги Пресвятої Богородиці і неканонічному вступ на папський престол. Незважаючи на пред’явлені римським духовенством і мирянами докази повної невинності святого Папи, воєначальник Феодор вночі із загоном воїнів схопив святителя Мартіна і відправив його на один з Цикладських островів (Наксос) в Егейському морі. Цілий рік нудився святитель Мартін на цьому майже безлюдному острові, тзазнаючи утиски і образи від варти. Потім змученого сповідника направили на суд до Константинополя. Хворого старця принесли на ношах, але судді грубо наказали йому піднятися і відповідати стоячи. Поки йшов допит, воїни підтримували заслаблого від хвороби святителя. На суді виступили лжесвідки, обмовили святого в зрадницьких зв’язках із сарацинами (арабами). Упереджені судді не стали навіть слухати виправдань святителя. У глибокій скорботі він сказав: “Господу відомо, яке велике благодіяння надасте ви мені, якщо скоро зрадите смерті”. Після такого суду святителя в роздертому одязі виставили на знущання натовпу, який змушували кричати: “Анафема Папі Мартіну!” Але ті, хто знав, що святий Папа страждає безневинно, зі сльозами йшли. Нарешті Сакелларій, посланий імператором, підійшов до воєначальника і оголосив вирок – позбавити Папу сану і віддати на страту. Напівголого святителя закували в ланцюги і потягли до в’язниці, де вкинули з розбійниками. Вони були більш милосердні до святителя, ніж єретики. Тим часом імператор прийшов до вмираючого Константинопольського Патріарха Павла і розповів йому про суд над святим Мартіном. Той відвернувся від імператора і сказав: “Горе мені! Ще нове діяння до мого осуду”, – і просив припинити тортури святителя Мартіна. Імператор знову послав до святителя у в’язницю нотарія та інших осіб для додаткового допиту. Святитель же відповідав їм: “Якщо навіть і роздрібнять мене, не буду в спілкуванні з Константинопольською Церквою, допоки вона перебуває в єресі”. Мучителі були вражені мужністю сповідника і замінили смертну кару на заслання у віддалений Херсонес Таврійський. Там святитель і помер, виснажений хворобою, злиднями і голодом. (+ 16 вересня 655). Він був похований поза містом у Влахернській церкві Пресвятої Богородиці. Єресь монофелітства була засуджена на VI Вселенському Соборі в 680 році. Мощі святого сповідника папи Мартіна були перенесені до Константинополя, а потім до Риму.

Святий преподобний Паїсій Величковський 

28 листопада Православна Церква вшановує пам’ять преподобного Паїсія Величковського. Цей подвижник народився 21 грудня 1722 року в Полтаві в родині українського священика Івана Величковського та його дружини Ярини. В Святому Хрещенні отримав ім’я Петро. Хлопчик виховувався в глибоко побожній православній родині, адже його прадід, дід, батько і брат були священнослужителями Полтавського Свято-Успенського Собору. Бабуся була настоятелькою Покровського жіночого монастиря, а мати на схилі років теж прийняла постриг в цьому монастирі з іменем Юліанія. У чотирирічному віці Петро втрачає батька і весь тягар виховання лягає на матір. Ще з дитинства хлопчик мав лагідний і в той же час твердий і незалежний характер. Людські кривди він сприймав як свої власні та вже тоді прагнув до особистої свободи. У сім років мати віддала його до соборної школи, але він провчився там лише два роки й вирішив зайнятися самоосвітою. Згодом він багато читає окрім Святого Письма, твори Іоана Золотоустого та Єфрема Сирина, а також книги про аскетичні подвиги пустельників. Вже тоді в Петра з’явився потяг до чернечого життя. Коли йому виповнилось 13 років, помер брат Іван — настоятель Успенського собору міста Полтави і мати вирішила йти з ним до Києва та просити митрополита Рафаїла (Заборовського) залишити місце брата за Петром. Митрополит прийняв їх лагідно, відразу ж проекзаменував Петра, залишився ним задоволений і видав йому грамоту на Полтавську протопопію, але за умови закінчення юнаком Києво-Могилянської академії. Згодом Петро став слухачем молодшого відділення академії. Це були якраз ті роки, коли там навчався майбутній видатний український філософ – Григорій Сковорода, який був однолітком Петра. У стінах духовної школи Петро подружився з однодумцями й вони, збираючись разом проводили час в душевних розмовах про чернецтво, пустинножительство, присягаючись один одному не постригатися і не жити в багатих монастирях. Петро став відвідувати дуже багато київських святинь, особливо Печерську лавру. Навчаючись у третьому класі академії, він ходив у Китаївську пустинь і просився в ченці. Запросивши до келії, настоятель скиту тричі просив Петра сісти на стілець, однак той залишався стояти біля дверей. З погляду настоятеля це було недосконале смирення. Він пояснив молодому спудею, що в його душі не видно й сліду чернечого улаштування, ані послуху, ані покірності і що справжній чернець на всі докори має відповідати: «Пробач, отче святий, согрішив». Довелося повертатися в академію, але в майбутньому преподобний не раз розповідатиме про це, як про належний урок для послуху. Восени 1739 року Петро залишає академію і відправляється на батьківщину Преподобного Антонія Печерського – до Любечського Антоніївського монастиря. 6 серпня 1741 року у Медведівському Свято-Миколаївському монастирі (тепер Черкаська область) він прийняв постриг з іменем Парфеній, проте братія, немовби помилково, почала називати його Платоном. Спроби змінити це за допомогою ігумена ні до чого не призвели і він так і залишився Платоном. Невдовзі цей давній козацький монастир був закритий уніатами і монах Платон опинився в Києво-Печерській лаврі, де йому дали послух гравера і різьбляра в майстерні. Згодом живе у Молдововлахійському Трейстенському скиті, скиті Керкул, після чого, влітку 1746 року, прибуває на Афонську гору. Обійшовши всю гору, він не знайшов для себе наставника та почав подвизатися сам. На четвертий рік його подвижництва до Афону приїхав молдавський старець Василій, який, на прохання Платона, постриг його в схиму з іменем Паїсій та порадив створити монастир. Відтоді до Паїсія почали приходити нові подвижники. Переважно вони були виходцями з Молдавії, Волощини та України. У 1758 р. після 12-літнього перебування на Афоні Паїсій був рукоположений на ієромонаха. Безперервне розширення обителі й різноманітні гоніння змусили отця Паїсія покинути Святу Гору. 1763 року він із 64-ма монахами покинув Афон і знайшов пристановище на Буковині, поблизу Драгомирни, у монастирі Святого Духа. Отримавши дозвіл від Молдавського митрополита на поселення, старець Паїсій швидко налагодив чернече життя за правилом спільного життя святителя Василія Великого і преподобного Федора Студита. На першому місці у них завжди було Богослужіння. Братія співала на два кліроси: правий – слов’янською мовою, лівий – молдавською. Також вони займалися господарством та працювали у полі. Понад двадцять років перебував отець Паїсій у Драгомирні, але коли закінчилася російсько-турецька війна, він вимушений був переселитись разом із братією в Секуль. Тут Паїсій Величковський взявся влаштувати при монастирі школу перекладацької літератури. Однак за указом митрополита, отець Паїсій став ще й настоятелем в сусідньому Нямецькому монастирі, залишаючись одночасно і настоятелем монастиря в Секулі. У новій обителі він влаштував лікарню-шпиталь і притулок. У 1793 р. у Москві було видано слов’янською «Добротолюбіє» в перекладі Паїсія Величковського. У 1794 році старець Паїсій, прийняв Святе Причастя та, не назвавши імені свого наступника з настоятельствай віддаючи все на волю Божу, преставився 28 листопада 1794 року на 72-му році життя. Похований він був у головній церкві Вознесіння Христового цього ж монастиря. Канонізований Православною Церквою 1988 року.

Святий мученик Віталій Римський 

За царювання імператора Антоніна, що посів Римський престол у середині II століття, у Римі мешкала багата жінка на ім’я Феліцата. У неї було сім синів – Януарій, Фелікс, Филип, Сильван, Олександр, Віталій і Марциал. Народилася вона 101 року по Р.Х. і всім серцем прийняла змалку Христову віру. І дітей своїх вона виховала у дотриманні християнських заповідей і чеснот. Хлопчаки з ранніх років відвідували богослужіння, які таємно проводилися в Римі першими християнами, були навчені пісням, читанню перших церковних книг, брали участь у богослужіннях. Головне, що турбувало Феліцату в піклуванні про дітей, – не стільки їх земний добробут, якого у родовитої римлянки було достатньо, скільки спасіння їх безсмертних душ. Жерці-ідолопоклонники помітили, що Феліцата не приносить жертви кам’яним богам і не приводить своїх дітей у капища для поклоніння ідолам, вони дізналися, що свята фактично визнає Христову віру і, крім того, розповсюджує її. Тоді вони донесли імператору Антоніну про “злочин”. Імператор був розлючений і провілив префекту Публію ув’язнити святу та її дітей, щоб змусити їх відмовитися від Христа, поклонитися ідолам і принести їм жертву. Знаючи, що вже не повернеться додому, свята Феліцата роздала все своє багатство і прийшла до префекта. Спершу Публій намагався умовити святу лестощами та обіцянками ще більшого багатства, потім залякував її муками і смертю дітей. Але свята Феліцата залишилася незмінною і молила Бога, щоб Він дав її юнакам, серед яких святий Віталій був одним із наймолодших, силу не залишати шлях спасіння. Потім Публій почав бити матір на очах у її дітей, але це було марним. Тоді він став катувати дітей, почавши зі старшого Януарія, потім настала черга Фелікса та всіх інших. Потім всю родину відправили у в’язницю. Префект доніс імператору про все, що сталося, і отримав від нього наказ – стратити всіх дітей по черзі, а матір – останньою. Свята Феліцата бачила, як гинуть її хлопчики, але молилася лише про одне – щоб вони були стійкими і, раніше від неї прийнявши мученицький вінець, знайшли Царство Боже. За ними постала перед Господом і свята їх мати. Це було приблизно 164 року. Після страти святих мощі їхні були взяті християнами і поховані в Римі, в церкві Санта-Сусанна.

Святитель Григорій єпископ Неокесарійський, чудотворець 

30 листопада – пам’ять святителя Григорія Неокесарійського. Святий Григорій Чудотворець, відомий теж як Григорій Неокесарійський, † 269) — ранньо-християнський святий, єпископ Нової Кесарії (столиці Понту в Малій Азії), чудотворець. Про нього свідчать Григорій Ниський і Євсевій Кесарійський. Він – великий шанувальник Орігена. Сподівався “знайти у філософії істину”.

Святий Григорій Неокесарійський народився у знатній поганській родині в Неокесарії Понтійській в Малій Азії. До Христової віри Григорій навернувся у 238 році, а незабаром його висвятили на єпископа його рідного міста, і займав він цю посаду тридцять років. Люди у його єпископській столиці були дуже грішними, у місті було лише сімнадцять християн, тож Григорій з великою ревністю взявся до духовної праці над наверненням поган. Бог наділив Григорія даром чудотворення і він молитвою лікував недужих, водночас навертаючи їх до правдивої віри. Коли відновилось переслідування християн, владика переховувався в горах. У 264 році відбувся в Антіохії Собор, на якому Григорій разом з іншими єпископами засудив єретичне вчення єпископа Павла зі Самосати. Під час гоніння Декія переховувався. У життєписі Григорія записано, що перед смертю він поцікавився, скільки в місті залишилося поган – виявилося, що тільки сімнадцять. Помер Григорій Неокесарійський 270 року. Згодом його святі мощі перенесли до монастиря в Калабрії в Південній Італії.

Святитель Григорій Палама, архієпископ Фессалонікійський 

27 листопада Православна Церква вшановує пам’ять святителя Григорія Палами, архиєпископа Солунського (Фессалонікійського). Святий цей народився в 1296 році в Малій Азії. Під час турецького нашестя сім’я переселилася до Константинополя і знайшла притулок при дворі імператора Андроника II Палеолога (1282р. – 1328р.).

Батько святого Григорія займав високу посаду при імператорському дворі, але незабаром помер, і сам імператор Андроник взяв участь у вихованні і освіті хлопця. Володіючи здібностями, талантами і великою старанністю, Григорій без особливих зусиль опанував всі предмети, які складали повний курс тогочасної вищої освіти. Імператор хотів, щоб хлопець присвятив себе державній діяльності. Та Григорій мріяв про духовний подвиг і ледве досягнувши 20 років, віддалився на Святу Гору Афон 1316 року (за іншими відомостями – 1318р.) і став послушником в монастирі Ватопед, де під керівництвом старця, преподобного Никодима Ватопедського, прийняв постриг і почав шлях подвижництва. Мати Григорія разом із його сестрами також прийняла чернецтво. Через рік великому святителю з’явився у видінні святий Апостол і Євангелист Іоан Богослов і обіцяв своє духовне заступництво.

Після кончини старця Никодима інок Григорій 8 років здійснював свій молитовний подвиг під керівництвом старця Никифора, а після смерті останнього перейшов до Лаври преподобного Афанасія. Тут він прислужував за трапезою, а потім став церковним співаком. Але через три роки (1321р.), прагнучи до більш високих щаблів духовної досконалості, оселився в невеликій обителі, подалі від людей. Настоятель цієї обителі став вчити юнака зосередженої духовної молитви. За час перебування у Глосарії майбутній Святитель повністю перейнявся духом ісихазму і прийняв його для себе як основу життя. У 1326 році через загрозу нападу турків разом із братією він перебрався в Солунь (Фессалоніки). Там він незабаром був рукоположений у сан священика.

Свої обов’язки пресвітера Святий Григорій поєднував із життям відлюдника: п’ять днів тижня проводив у мовчанні і молитві, і лише в суботу і неділю пастир виходив до народу — здійснював богослужіння і виголошував палкі проповіді. Його повчання дуже часто викликали у віруючих розчулення і сльози. Однак повністю стати відчуженим від мирського життя майбутній святитель ще не мав змоги. Іноді він відвідував богословські збори міської молоді на чолі з майбутнім патріархом Ісидором. Повертаючись якось з Константинополя, він виявив поблизу Солуні містечко Берії, зручне місце для самотнього життя. Так через деякий час він зібрав тут невелику громаду ченців-пустельників і керував нею протягом 5 років. У 1331 році Григорій пішов на Афон і усамітнився в скиті святого Сави, біля Лаври преподобного Афанасія. У 1333 році він був призначений ігуменом Есфігменского монастиря в північній частині Святої Гори. 1336 року преподобний повернувся до скиту Святого Сави, де зайнявся богословськими працями, яких не залишав вже до кінця життя.

У 30-ті роки XIV століття в житті Східної Церкви назрівали події, що прилучили святителя Григорія до числа найбільш значних вселенських апологетів Православ’я і принесли йому славу вчителя ісихазму.

Близько 1330 року в Константинополь із Калабрії (Італія) приїхав учений чернець Варлаам, автор трактатів із логіки та астрономії. Будучи вмілим і дотепним оратором, він швидко отримав кафедру в столичному університеті і став тлумачити твори Діонісія Ареопагіта (пам’ять 16 жовтня), богослів’я якого було визнано одночасно і Східною і Західною Церквами. Незабаром Варлаам поїхав на Афон, познайомився там з устроєм духовного життя ісихастів і, на підставі догмату про незбагненність істоти Божої, оголосив ісихазм єретичною помилкою. Подорожуючи з Афона у Солунь, звідти до Константинополя і потім знову в Солунь, Варлаам вступав у суперечки з монахами і намагався довести тварність (стовреність) Фаворського світла, при цьому він не соромився піднімати на сміх розповіді ченців про молитовні прийоми і про духовні осяяння.

Святитель Григорій, на прохання афонських монахів, звернувся спочатку з усними запевненнями. Але, бачачи безуспішність подібних спроб, він письмово виклав свої богословські твердження.Так з’явилися «Тріади на захист святих ісихастів»(1338р.). До 1340 року афонські подвижники за участю святителя склали спільну відповідь проти нападів Варлаама — так званий «Святогірський томос».На Константинопольському Соборі 1341 року, в храмі Святої Софії відбулася суперечка святителя Григорія Палами з Варлаамом, що зосередилася на природі Фаворського світла. 27 травня1341року Собор прийняв положення Святителя Григорія Палами про те, що Бог, недоступний у Своїй Сутності, виявляє Себе в енергіях, які звернені до світу і доступні сприйняттю, як Фаворське світло, але є не чуттєвими і не створимими. Вчення Варлаама було засуджене як єресь, а сам він, підданий анафемі, повернувся у Калабрію.

Але суперечки між паламітами і варлаамітами на тому не припинилися. До числа останніх належали учень Варлаама, болгарський чернець Акіндін і Константинопольський патріарх Іоан XIV Каліка (1341р. — 1347р.) ; до них схилявся і імператор Андронік III Палеолог (1328р. — 1341р.). Акіндін виступив із низкою трактатів, в яких оголошував преподобного Григорія і афонських ченців винуватцями церковної смути. Святитель написав докладне спростування домислів Акіндіна. Тоді патріарх відлучив Григорія від Церкви (1344р.) і ув’язнив на три роки. У 1347 році, коли Іоана XIV на патріаршому престолі змінив Ісидор (1347р. —1349р.), Григорій Палама був звільнений і зведений до сану архієпископа Солунського. У 1351 році Влахернський Собор урочисто засвідчив православність його вчення. Але солуняни визнали святителя Григорія не відразу (він змушений був жити в різних місцях). В одну з його подорожей до Константинополя візантійська галера потрапила до рук турків. Святителя Григорія протягом року продавали в різних містах як бранця, але й тоді він невтомно продовжував проповідь християнської віри.

Лише за три роки до смерті повернувся він у Солунь. Напередодні його кончини йому з’явивсяу видінні святитель Іоан Золотоустий. Зі словами «До неба! До неба!» Святитель Григорій Палама мирно постав перед Богом 14 листопада 1359р. У 1368 році його було канонізовано на Константинопольському Соборі за патріарха Філофея (1354р. — 1355р., 1362р. — 1376р.), який написав життіє і службу великому Святителю.

У грецькому місті Верія 20 грудня 2009 року відбулася святкова Літургія, яку очолив архієпископ Афінський і всієї Еллади Ієронім, під час якої відбулося причислення до лику святих всіх членів родини святого Григорія Палами: його батьків – Констанція і Каллоніс, двох сестер – Епіхаріс і Феодоти та двох братів – Феодосія і Макарія.

Святий великомученик Трифон 

14 лютого Православна Церква вшановує пам’ять святого мученика Трифона. Святий Трифон народився на початку ІІІ століття у Фригійському селищі Кампсада, в одній з областей Малої Азії, в сім’ї християн, і сам з ранніх років прийняв християнську віру.

Святий Трифон відомий своїм чудодійним даром, завдяки якому він зцілював людей від хвороб, виганяв бісів, спасаючи людські душі. Одного разу він зумів врятувати мешканців рідного селища від зміїв і шкідників-комах, що нищили врожай.

За часів правління імператора Декія Траяна, який гнобив і переслідував християн, Трифона схопили і жорстоко катували, але він не відступився від віри в Христа. За це 20-річного юнака засудили до смерті через усічення голови, однак Господь узяв його душу до самої страти.

Згодом мощі святого Трифона було перенесено до Константинополя, а пізніше – до Риму. Зараз голова святого Трифона зберігається в кафедральному соборі святого Трифона в чорногорському місті Которі, а решта – у Москві.

Святий Трифон вважається покровителем мисливців. Існує переказ, що за царя Івана Грозного, під час царського полювання в селі Напрудному, сокольничий Трифон Патрикеєв упустив улюбленого царського сокола, за що йому загрожувала смертна кара. Після тривалих безуспішних пошуків Трифон звернувся до свого святого, і той уві сні вказав сокольничому, де шукати загубленого птаха.

Через кілька років на тому місці, де було видіння, сокольничий побудував церкву в ім’я святого мученика Трифона.

Святого Трифона в молитвах просять про гарний урожай винограду, вдале полювання, позбавлення від шкідників посівів та врожаю. Ще святому мученику Трифону моляться про гарних наречених, сімейний добробут, любов і взаєморозуміння подружжя. Також молитва святому мученику Трифону допомагає вилікуватися від очних хвороб і від хропіння, у вигнанні лукавого, в позбавленні від пристріту.

У деяких європейських країнах (Болгарії, Сербії, Македонії) святого Трифона називали Зарізаном або П’яницею, тому що його вважали заступником виноробів. Цього дня вино лилося рікою, всі пригощалися без обмежень, а в садах починалася обрізка виноградної лози.

Святий мученик Авраамій Болгарський, чудотворець

Святий мученик Авраамій Болгарський, Володимирський чудотворець, жив в XIII столітті, походив із камськіх болгар і виховувався в магометанство. Він був добрий і милосердний до бідних і, коли Господь просвітив його світлом розуму, прийняв християнство. У місті Болгари, в низов’ях Волги, святий Авраамій став проповідувати співвітчизникам про істинного Бога. Його схопили і примушували відмовитися від Христа, але святий залишався твердий у своєму сповіданні. Мученика довго жорстоко катували, але він переніс все з незламним терпінням, 1-го квітня 1229 року святого мученика Оврамія четвертували, а потім усікли чесну главу. Що жили в місті російські християни поховали останки святого на християнському кладовищі. 6 березня 1230 мощі святого Оврамія були перенесені великим князем Володимирським, святим Георгієм Всеволодовичем (пам’ять 4 лютого), в Успенський собор Княгинина монастиря. З того часу і почалося святкування його пам’яті.

Святий преподобний Сергій, ігумен Радонезький 

8 жовтня Православна Церква вшановує пам’ять преподобного Сергія Радонезького, чудотворця (ХІV століття). Преподобний і богоносний отець Сергій народився у місті Ростові від добровірних батьків, Кирила та Марії. Вибрав його Бог на службу собі ще з утроби материної, бо коли зайшла якось мати його, за звичаєм своїм, у церкву на святу літургію, маючи в череві це зачате малятко, коли мали почати читати святе Євангеліє, озвалося дитя те у череві — всі, що біля матері стояли, почули. Також у час Херувимської пісні вдруге озвалося, а коли священик виголосив Святая святим, утретє голос маляти із черева матірнього почувся. Від цього зрозуміли всі, що великий світильник світу і служитель Святої Тройці явитися хоче. Адже як святий Іоан Предтеча заграв радощами в череві перед Матір’ю Господньою, так і цей заграв перед Господом у святій його церкві. Охоплена ж була страхом та жахом мати його від того чуда, і всі що чули, дивувалися вельми. По тому надійшов день пологів, і народила сина, і назвавши його Варфоломієм. І відколи народився, не вживав у середу та п’ятницю жодного молока — це ж був початок великої його стриманості й пощення, що пізніше їх у зрілому віці виявив. Мавши сім років, Варфоломій відданий був у навчання книг, але не швидко навчався, бо мав слабку пам’ять. І з великим старанням навчав його вчитель, але мало чого досяг. Це було за промислом Божим, аби від Духа Святого, а не від людини подався хлопцеві книжний розум.

Одного ж дня ходив сам в одній діброві, любив-бо змалку мовчання і довго сам ходив у безлюдних місцях, зустрів раптом якогось ченця, а радше ангела в образі чернечому, посланого від Бога, — той стояв у діброві й молитву творив. Хлопець же наблизився, став поблизу нього і чекав кінця молитви, тоді вклонився йому. Інок же запитав: “Що хочеш, дитино?” Відповів хлопець, кажучи: “Відданий, отче, навчатися книгам і не можу нічого зрозуміти, що про них каже учитель мій, через те вельми тужу і не знаю, що чинити. Але молю чесну твою святиню: помоли Бога про мене, аби напоумив мене святими твоїми молитвами”. Монах же помолився і, благословивши його, сказав: “Це відтепер, дитино, дарує тобі Бог розуміти, що потребуєш, аби інші могли від того мати користь”. Відтоді блаженний хлопець, як земля, що досить напилася дощу, буває плодоносна, так він прийняв благословення від святого того монаха, а більше – від ангела, і став здатний до вивчення всілякої книжної премудрості, тому що Бог відчинив йому помисел розуміти Писання. І зростав хлопець роками разом із розумом та чеснотами, любив-бо піст та стриманість, уникав звичайних дитячих ігор, а сидів за читанням божественних книг, навчаючись тієї премудрості, що початок її – “страх перед Господом”.

По тому батьки його переселилися з Ростова у місто, що звалося Радоніж, не було те місто славним чи визначним, але так Бог доброзволив, щоб на тому місці прославити угодника свого.

Переселилися тож туди батьки блаженного і невдовзі переселилися від життя цього в місця славні й прохолодні, залишивши все добро своє спадкоємцеві своєму Варфоломію. Він же, смерть батьків своїх бачачи, гадав, подумки кажучи: “І я смертний є і так само померти маю, як і батьки мої”. Так добророзумний хлопець розсудив коротке це життя, роздав майно, що залишилося після батьків, не залишаючи собі нічого на потрібне прохарчування, покладався ж він на Бога, Котрий дає голодним поживу. Тоді відійшов у пустелю і звів хижу, а пробуваючи в ній, працював і безперестанно молився до Бога. За деякий час прийшов до нього один освячений інок на ім’я Митрофан, від нього блаженний Варфоломій у чернечий чин постригся, маючи від народження свого двадцять і три роки, і названо було його ім’ям Сергій. Пробув же той священоінок із Сергієм мало днів, а по тому каже йому: “Я, дитино, відхожу в дорогу свою, тебе ж передаю у руки Божі”. І прорік, кажучи: “Поширить Бог на місці цьому обитель велику та преславну!” Сотворив же молитву та й відійшов, а святий Сергій на місці тім залишився і працював, умертвлюючи плоть свою чуванням, постом і всілякими різними трудами. Взимку, коли тріскалася земля від морозу, він в одній одежині терпів, наче безтілесний. Не терпіли ж біси таких його подвигів, намагалися зігнати його з того місця, перетворюючись часом на звірів, іноді на зміїв, лякаючи святого й люто кидаючись на нього. Він же молитвою, як зброєю, проганяв їх, страхання їхнє сильним духом роздираючи, ніби павутину. Однієї ночі з’явився полк бісівський, напав на нього, ніби якесь воїнство і з ярістю великою ті горлали: “Зійди із місця цього, зійди, щоб не помер зле!” І коли це промовляли, полум’я велике виходило із вуст їхніх. Сергій же молитвами себе озброював, тоді прогнав бісівське військо і без остраху пробув, співаючи і славлячи Бога. Від таких дійств слава про нього почала проходити всюди і сходилися до нього багато хто із довколишніх міст та країв для користі своєї; інші бажали із ним жити і наставлятися від нього на шлях спасіння. Він же люб’язно приймав тих, що приходили до нього. І збудував спершу малу церкву, що за повелінням тодішнього архієрея Феогноста освячена була в ім’я Пресвятої Тройці, також і монастир чесний збудував, котрий є і донині за благодаттю Христовою. Вмолений же братією, Сергій прийняв священство через рукопокладення єпископа Афанасія і пас добре доручене собі словесне стадо, наставляючи його на пасовищі духовному, вовків же мисленних молитвою проганяючи.

Трохи минуло часу, і знову повстали біси, не терплячи прогнання від святого і, перетворившись на зміїв, залізли в келію його, і була келія його повна гаддя. Святий же хутко вдався до молитви, і тоді біси із навадженням своїм, ніби дим, зникли. Відтоді дано було йому владу над нечистимм духами, отож не осмілювалися до нього наближатися. Пройшла чутка про нього всюди, і багато людей із довколишніх країв збиралося. Одного разу прийшов архімандрит зі Смоленська на ймення Симон, той багато коштів приніс і дав у руки святому, щоб він більшу церкву збудував, а сам себе віддав у повеління святого. Із Божою поміччю преподобний Сергій невдовзі за ті гроші велику церкву збудував і монастир збільшив, і жив по-ангельському, ніби на небесах, із братією своєю, день і ніч славлячи Бога.

Трапилося, що якось у монастирі забракло їжі, і була братія у скорботі великій, пробувала без харчу три дні. Статут же преподобного був такий: щоб не виходили іноки з монастиря, аби просити у мирян хліба, але покладали надію на Бога, що живить усіляке дихання і через нього просити потрібне; ще-бо тоді не було в монастирі преподобного спільного жительства. Братія ж, голодом обтяжена, почала нарікати на святого, кажучи: “Доки заборонятимеш нам іти в мир і просити те, що на потребу? Але ще перетерпимо цю ніч, завтра ж відійдемо із місця цього, щоб не померти з голоду”. Святий же, втішаючи їх, оповів життя святих отців, як численні скорботи, голод і спрагу, і голизну зазнавали заради Господа, і сказав їм слова Христові: “Погляньте на птахів небесних, що не сіють, не жнуть, не збирають у клуні, та проте ваш Небесний Отець їх годує”, коли ж птахів живить, то чи ж нас не зможе прогодувати? Це тепер терпіння час, ми ж нетерплячі являлися, не хочемо зазнати в короткому часі випробування, що нам трапилося, а коли б його із подякою прийняли, у велику користь це поклалося б нам, без випробування ж бо золото не пізнається”. І прорік, кажучи: “Зараз на малий час трапилося нам спустошення, але завтра ж усіх благ достаток буде”. І збулося пророцтво святого: наступного дня принесено було до монастиря безліч хлібів новоспечених і риб численних, та іншої різної новозготовленої їжі від одного незнаного чоловіка. Сказали ті, що принесли: “Він, цей христолюбець, прислав отцю Сергію і братії, що з ним живе”. Молила братія тих, що несли, аби поїли з ними харчу; вони ж не захотіли, повідаючи, що наказано їм швидко повернутися і швидко вийшли з обителі. Братія ж, велику кількість принесеного бачачи, збагнула, що то є Боже відвідання і вчинила частування, дякуючи Богові. Було їжі тієї досить на багато днів братії, і сказав до них преподобний: “Дивіться, браття, і чудуйтеся, як подає Бог відплату за терпіння; не забуде вбогих своїх до кінця і не буде ніколи зневажати місця цього святого та рабів своїх, що в ньому живуть і служать йому день та ніч!”.

Згадати належить і таке, що преподобний отець Сергій на початку приходу свого в пустелю, поселився на місці безводнім і це для прикладання праці, щоб віддаля приносити воду, багато обтяжуючи своє тіло. Коли ж, за зволенням Божим, братія примножилася і монастир упорядкувався, була велика потреба у воді, яка звіддаля з великими труднощами приносилася. З тієї причини нарікали деякі на святого, кажучи: “Чому нерозсудно сів на цьому місці, чому ти обитель тут учинив, коли води тут близько нема?” Святий же відповів: “Я, браття, сам на цьому місці хотів у мовчанні жити, а оскільки доброзволив Бог такій обителі збудуватися, то сильний Він є і воду невичерпну подати, тільки не нарікайте, а молітеся із вірою. Коли ж бо людям непокірним виточив воду із каменю в пустелі, тим більше вас, що працюєте на Нього, не зневажить”. Узяв тоді якогось одного із собою брата потай, зійшов у діброву, що під монастирем, а не було в тій діброві проточної води ніколи, як старі люди звіщали. Святий же знайшов в одному рові трохи води від налиття дощового, уклякнув і помолився старанно Богу, і раптово велике джерело явилося, що й донині всім видне, і черпали з нього на всіляку потребу монастирську, а тим, що черпали із вірою, численні були від тієї води зцілення.

Творив же преподобний отець Сергій і інші різні чудеса, таку ж бо від Бога прийняв чудодійну силу, що й мертвого міг воскресити. Один чоловік віруючий, що жив біля обителі його, маючи єдиного сина, охопленого хворобою, поніс його до преподобного для зцілення. Хлопець же, від хвороби знемігши, помер, і ридав за ним батько його невтішно. Преподобний же Сергій, бачивши ридання того чоловіка, змилосердився над ним і, сотворивши молитву, воскресив хлопця та й віддав його живого батькові його, і повернувся чоловік радісний із живим та здоровим сином у дім свій. Приходили до нього й одержимі від духів нечистих, і ще не доходили вони до святого, а вже прогнані були від них ті нечисті духи; і прокажені очищувалися, сліпі прозрівали, і, просто сказавши, всі, що недугами були одержимі, які із вірою до святого приходили, не тільки здоров’я тілу, але й користь душі приймали, і з подвійним зціленням до доміврк своїх поверталися, через що пошанований і славлений був Сергій преподобний, і багато людей бажали бачити чесне лице його, щоб насолодитися солодкою бесідою; від різних міст та країв сходилися до нього, і безліч іноків кидали монастирі свої, а до нього прибували, бажаючи співжити із ним і наставлятися від нього. Князі ж, і бояри, і прості люди, старанно приходили до того блаженного отця, всі-бо його мали у великій честі, як одного із стародавніх отців, чи як одного із пророків.

Поселянин один, хлібороб із далекого краю, почувши багато про святого Сергія, захотів бачити його дістався обителі преподобного й запитав про нього: “Де є?” Трапилося тоді преподобному в саді копати землю і повідано було тому чоловіку. Пішов поселянин у сад, побачив святого в поганій одежі, розідраній і полатаній, як землю копав і, гадаючи, що збрехав йому той, котрий повідав, сподівався-бо у великій славі бачити святого, і повернувся до монастиря та й знову спитав, кажучи: “Де є святий Сергій, покажіть мені, бо звіддаля прийшов побачити його”. Вони-бо кажуть: “Воістину той це, якого бачив ти”. Потім вийшов святий із саду, побачив його поселянин і збридився ним, відвернувши лице своє від нього, і не бажав ані глянути на блаженного, відганяючи себе подумки й кажучи: “О, яку працю зробив марно! Я прийшов бачити великого пророка, про якого чув, і сподівався побачити його у великій славі та честі, а це нині бачу якогось жебрака і старця”. Святий же зрозумів помисли його, вельми подякував йому, адже гордий від похвали й пошанування, а смиренний від безчестя та приниження свого радіє. І забрав того поселянина до себе, поставив йому трапезу й люб’язно пригостив його. Потім сказав йому: “Не журися, чоловіче, бо кого побачити бажаєш, невдовзі побачиш”. Коли святий це говорив, тут вісник прийшов, сповіщаючи про прихід до монастиря одного великого князя і, вставши, вийшов святий князеві назустріч, а той ішов із безліччю слуг своїх. Побачив князь святого, поспішив наблизитися до нього і спершу поклонився до землі, а тоді попросив благословення від преподобного. Той же благословив його і ввів до обителі із належною честю і сіли обидва вкупі, старець і князь, бесідуючи, всі ж інші стояли біля них. А поселянин той, десь далеко від слуг, що оточили їх, відштовхнутий був і, як раніше бридився старцем, так тепер віддаля проникнути й побачити бажав та не міг. Спитав пошепки одного з тих, що стояли: “Пане, хто є той старець, що сидить із князем?” І сказав йому чоловік, що це є святий Сергій. Почав же поселянин докоряти собі, кажучи: “Як це я не повірив, коли показували мені святого отця, і не віддав належної йому честі? Правдиве ймення моє: поселянин і невіглас; як постану перед святим, соромом охоплений?” Коли відійшов князь від обителі, поселянин прибіг до преподобного і, соромлячись йому в лице дивитися, припав до ніг його, просячи вибачення, що через нерозум згрішив. Святий же люб’язно втішив його, кажучи: “Не журись, дитино, оскільки ти один істинно повівся щодо мене, вважаючи, що я є нікчемний; всі інші звабилися, гадаючи, що я великий”. Тут явно вказується, якого смирення був преподобний отець Сергій, що землероба, який погордував ним, більше полюбив, ніж князя, що віддав йому шану. Якось блаженний, за звичаєм своїм, пізно увечірі стояв на молитовному правилі і за учнів своїх старанно до Бога молився, і почув голос, що сказав: “Сергію!” Він же здивувався через незвичний уночі поклик і сотворив молитву. І відчинив віконце келії, бажаючи побачити, хто це кликав його? І тут побачив світло велике, що з небес сяяло, аж освітилася ніч ота більше за світлий день. Прийшов до нього удруге голос, кажучи: “Сергію! Молишся про дітей своїх і прийняте моління твоє, дивись і побачиш число іноків, які в ім’я Святої Тройці збируться до твою пастви”. Святий же подивився й побачив велику кількість птахів прегарних в монастирі, але й навколо монастиря, які сиділи й співали пісні ангельські з невимовною солодкістю. І знову почувся голос, що казав: “Як бачиш птахів цих, так примножиться отара учнів твоїх, і після тебе не зменшиться їх, і так дивно й різноманітно прикрашені будуть за чеснотами їхніми, і хотітимуть слідувати за стопами твоїми”. Святий же, дивувався, дивлячись, чудовому тому видінню і, бажаючи мати спільника та свідка того видіння, покликав раніше згаданого Симона, що поблизу був. Симон же здивувався незвичайному старцевому поклику, скоро прибіг до нього, але не сподобився всього видіння бачити, лише частку якусь небесного того світла побачив. Оповів йому святий усе, що побачив і що почув, і раділи обидва разом, прославляючи Бога.

По тому одного дня прийшли греки від Константинополя, прислані до святого від найсвятішого патріарха Філофея, і подали йому від патріарха благословення і дари: хрест і параман, і схиму, і Писання, яке мало в собі такий запис:

“Милістю Божою архієпископ Константинополя, Вселенський патріарх Кир Філофей, у Святім Дусі сину і співслужителю нашого смирення Сергію. Благодать, і мир, і наше благословення хай буде з вами! Чув я, що по Бозі ваше життя є дуже чеснотливим і похвалив, і прославив Бога. Одначе одна головна річ ще недостатньою є, бо ви не спільне життя провадите. Але оскільки знаєш, преподобний, що й самий богоносець отець Давид, котрий все осягав розумом, ніщо інше не міг так похвалити, тільки: “Оце яке добре і гарне яке, коли живе братія разом”. Тому і ми пораду добру даємо вам, щоб ви вчинили спільне життя, і милість Божа, і наше благословення хай будуть із вами”.

Це патріарше послання преподобний прийняв, пішов до блаженного митрополита Олексія й показав це послання та й запитав його, кажучи: “Ти, святий владико, як звелиш?” Митрополит же, відповідаючи старцю, мовив: “Оскільки, преподобний, такого блага сподобився ти, прославляє Бог тих, що славлять його, адже і в далекі країни досягла чутка імені й життя твого, і так великий Вселенський патріарх радить тобі на користь, то й ми те саме радимо і похваляємо”. Відтоді преподобний Сергій установив спільне життя у своїй обителі, повелівши твердо триматися уставів спільного життя, нічого заради себе комусь не стяжати, ані своїм щось називати, а все спільно мати за заповіддю святих отців. Установивши ж спільне життя, захотів він уникнути слави людської й поселився у незвіданому місці, безмовно наодинці служачи Богу. Знайшовши зручний час, вийшов таємно із обителі своєї, нікому не повідомляючи, і рушив у пустелю, ішов із сорок поприщ, знайшов зручне місце собі поблизу ріки, що звалася Киржач, і там, поселившись, жив. Братія ж, побачивши, що отець їх покинув, була у великій скорботі та зніченні, як вівці без пастиря, і старанно його всюди шукали. Минув якийсь час, вони довідалися, де він був, і прийшли, благаючи святого зі слізьми, щоб повернувся в монастир але він не хотів, люблячи мовчазність, та усамітнення; через це багато учнів його, покинувши лавру, із ним у пустелі тій оселилися, а з часом монастир і церкву в ім’я Пресвятої Богородиці звели. Але братія Великої лаври без отця свого жити не стерпіла й, не змігши його умовити, щоб повернувся до них, пішла до преосвященного митрополита Олексія, просячи, аби він послав до преподобного, повеліваючи йому повернутися на давніше місце. Блаженний же Олексій послав двох якихось архімандритів, благаючи, щоб послухав та втішив братію свою поверненням своїм до них, бо через тугу за ним, колись розійдуться, і місце святе спорожніє. Преподобний Сергій, не змігши не послухати архієрея, повернувся у лавру на давніше своє пробуття і вельми втішилася братія.

Єпископ Пермський святий Стефан, маючи велику до преподобного любов, якось їдучи дорогою від своєї єпископії до Москви, що на відстані від Сергієвого монастиря десь на п’ять поприщ чи більше, надто поспішав у місто і вирішив тоді не бути в обителі святого, але, повертаючись назад, прийти до преподобного. Коли ж бувши навпроти монастиря, встав він із колісниці своєї і прочитав “Достойно є” — і, звичайну молитву учинивши, поклонився преподобному Сергію і таке сказав: “Мир тобі, духовний брате!” Трапилося тоді блаженному Сергію у трапезній їсти. Відчувши духом єпископське поклоніння, у той саме час устав із трапези і, трохи постоявши і молитву учинивши, поклонився також єпископу, який далеко був від обителі, сказавши: “Радуйся і ти, пастирю Христового стада, і мир Божий нехай пробуває із тобою”. Братія здивувалася на незвичайне те діло і, зрозуміли деякі, що видіння бачить преподобний. Коли закінчили трапезу, запитали його про те, що сталося; він же оповів їм, кажучи: “В той час єпископ Стефан їхав дорогою до Москви, став навпроти монастиря нашого й поклонився Святій Троїці і нас, грішних, благословив”. Згодом деякі учні його напевне довідалися, що так і було: дивувалися із прозорливого дару отця їхнього, даного від Бога.

Прикрашалася ж обитель преподобного вельми чеснотливими мужами, і багато із них через великі чесноти їхні взяті були до іншиз монастирів на ігуменство, деякі й на святительські престоли були зведені. Всі вони в чеснотах ствердилися через напоумлення і керівництво цілковите учителя, майстерного виконавця заповідей Господніх, Сергія преподобного, що був прикладом стаду своєму, проходячи рівне із ангелами життя. Через це, що в плоті живучи, сподоблявся мати спілкування із безплотними, бо коли слухав божественну літургію, ангел Господній співслужив йому, як свідчили про те учні його Ісакій-мовчальник і Макарій, достовірні, в чеснотах досконалі мужі, що самц бачили ангела Божого, котрий служив у вівтарі із преподобним Сергієм, сяючи ніби сонце, і жахнулися, бачачи невимовну благість його.

Коли блаженний Олексій, митрополит, старістю знемагаючи, побачив, що вже до кінця наближається, прикликав до себе преподобного Сергія і, взявши хреста свого архієрейського, якого на грудях носив, золотом та камінням прикрашеного, дав його преподобному. Він же зі смиренням поклонився, кажучи: “Прости мені, владико, я і від юності не був золотоносцем, у старості ж тим більше хочу перебувати в убогості”.

Архієрей же відповів: “Знаю, улюблений, що так чинив ти, але сотвори послух і прийми дане тобі від нас благословення!” — і своїми руками хреста на святого, ніби якесь заручення, наклав. Тоді почав говорити: “Знай, блаженний, навіщо покликав я тебе і що хочу щодо тебе влаштувати. Це я утримував Російську митрополію, від Бога мені вручену, скільки Він хотів. Тепер же бачу, що до кінця наближається, тільки не знаю дня кончини своєї і бажаю за життя мого віднайти мужа, який зможе після мене пасти стадо Христове, і не знаю такого окрім тебе жодного. Знаю ж напевне, що великодержавні князі, і всі люди мирські та духовні, аж до останнього, полюблять тебе, а не іншого когось, тільки тебе на престол вимагатимуть, бо достойний ти є. Тепер же, преподобний, прийми сан єпископства, після мого відходу престол мій переймеш”. Преподобний же ці слова слухаючи, уразився вельми, бо вважав себе недостойним такого сану, тож відповів архієреєві: “Прости мені, владико, що хочеш мені накласти тягар вище моєї міри, але цього не може бути ніколи! Хто бо я є, грішний і найгірший від усіх людей, щоб такого сану наважився доторкатися?” Блаженний же Олексій численні промовив слова до святого із Божественного Писання, схиляючи його до волі своєї, але любитель смирення не прихилився до цього ніяк. Нарешті відповів, кажучи: “Владико святий, якщо не хочеш відігнати мізерність мою від цих меж і від слухання тебе, не треба іншого говорити щодо цього до мене, та й іншому нікому не попусти, щоб переконував мене такими словами, оскільки ніхто не зможе знайти в мені на те зволення”. Архієрей же, бачачи його непохитним, перестав говорити йому про те, побоюючись, що колись, затуживши, цей преподобний відійде в найдальші краї і пустелі й позбудеться Москва такого світильника. Втішивши його словами духовними, відпустив із миром у монастир. Невдовзі той, що між святих, Олексій, митрополит, від життя відійшов і знову блаженний Сергій обтяжений був проханням від великодержавних князів і від усіх людей, щоб прийняв престола митрополії Московської; святий же, мов твердий діамант, непохитний залишився. Зійшов же на престол один із архимандритів, Михаїл, і зважився ще перед посвяченням одягтися у святительську одежу й білого клобука наклав на себе. Почав і супроти святого Сергія поставати й на обитель його, гадаючи, що Сергій противиться його зухвальству, бо для себе шукає митрополію. Блаженний же, почувши обмовляння на нього Михаїла, промовив до учнів своїх: “Михаїл зазіхає на обитель цю і на нашу бідність, але не дістане бажаного, оскільки гордістю є переможений, тож не побачить царського міста”. І збулося пророцтво святого: плив Михаїл кораблем до Царгороду на посвячення, впав у хворобу тілесну й помер, а на престол Кипріана було зведено.

Стояв якось блаженний отець уночі на звичайному своєму правилі перед іконою Пречистої Богоматері і часто на ікону подивлявся, кажучи: “Пречиста мати Христа мого, заступнице і міцна помічнице роду людському, будь нам, недостойним, благальницею, завжди молися Сину своєму і Богу нашому, хай догляне місце це святе, що покладене на похвалу і честь святому імені Його навіки. Тобі, мати солодкого мені Христа, молитовнице до Нього, що численне дерзновення взяла турбот про рабів твоїх, ти ж бо є спасіння, надія і пристанище!” Так молячись і подячний канон, що є акафістом, співаючи Пречистій, присів трохи спочити, а до учня свого, якому ім’я Михей, сказав: “Дитино, пильнуй, оскільки відвідання чудове і сташне в цей час має до нас бути”. Коли він це мовив, раптово почувся голос, котрий сказав: “Це Пречиста іде!” Святий же, це почувши, швидко вийшов із келії в сіни і тут світло велике, більше за сонцк, осяяло святого, і тоді він побачив Пречисту із двома апостолами, Петром та Іоаном, що блискотіли в невимовній світлості. Коли побачив це святий, упав ниць, не можучи стерпіти сяйва того величного. Пречиста ж своїми руками торкнулася до святого, кажучи: “Не жахайся, обранче мій, це прийшла відвідати тебе, почута-бо була молитва твоя за учнів твоїх, про них молилася і про обитель твою, щоб не журилися ні про що, бо віднині всім багата буде не тільки доки ти живеш, але й після твого відходу невідступно дбатиму про обитель твою, потрібне подаючи невпинно і зберігаючи та й покриваючи”. Це сказавши, Вона невидимою стала. Святий же, ніби в запамороченні розуму, страхом і трепетом великим охоплений був і невдовзі отямився, знайшов учня свого, що лежав від страху, ніби мертвий, і підняв його. Він же впав до ніг старцеві, кажучи: “Звісти мені, отче, Господа заради, що було дивне те видіння, оскільки дух мій ледве не розлучився від плоті моєї через яскраве видиво”. Святий же радів душею, і сяяло лице його від невимовної тієї радості і не міг нічого іншого сказати, лише мовив: “Потерпи, дитино, оскільки дух у мені мій тріпоче від чудесного видіння”. І стояли мовчки й дивувалися. Невдовзі він сказав учневі своєму: “Дитино, поклич до мене Ісаака та Симона”. Коли прийшли вони, оповів усе, як бачив Пречисту Богородицю з апостолами і що казала вона йому. Ті, почувши, радощів та веселості сповнилися, і всі разом проспівали молебінь Богоматері.

Святий же всю ніч оту пробув без сну, осягаючи розумом милостиве відвідання Пречистої Владичиці.

Учень його Симон, якого раніше згадував, досконалий у житті, був тоді еклисіархом. Служачи якось преподобному Божественну літургію, побачив вогонь, що блукав по жертвеннику й оточував вівтар і служачого Сергія, і стояв святий у вогні з голови до ніг. А коли прийшов час причастя, взявся той божественний вогонь і, звившись ніби плащаниця, ввійшов у святу чашу, і тим причастився достойний святий служитель Сергій.

Жив же преподобний багато років у великій стриманості та працях і багато чудес сотворив, і в старість глибоку прийшов, — було вже йому від народження років сімдесят вісім. Передбачивши, що раніше шести місяців преставиться він до Бога, покликав братію і вручив старійшинство учневі своєму Никону, котрий хоч і в молодих був літах, але розум його сивиною квітнув і в усьому житті наслідував учителя й наставника свого, Сергія преподобного. Того Никона Сергій ігуменом поставив, а сам безмовним зробився. У вересні він занедужав і збагнув свій до Бога відхід, закликав і повчив достатньо братію. Благословення ж їм і прощення подав, в самий час відходу святих таїн причастився, і так святу свою душу віддав у руки Божі. Було ж лице його світлим, не як мертве, але як у сплячої людини, що стало явним знаменням світлості його душевної і відплатою від Бога. І покладено було чесне його тіло в обителі, в якій чесно трудився. Після ж тридцяти років відкрито було святі його мощі цілі й нетлінні, і до одеж його не торкнулося тління, пахощі ж невимовні виходили, і численні зцілення хворим подавав. Та й досі від чесного його ковчега, як від джерела, витікають цільби всім, хто з вірою приходить; як і в житті своїм, так і після смерті великий цей чудотворець великі й незчисленні творить чудеса на славу Христа, Бога нашого.

Святий благовірний князь Олександр Невський 

Обставини, за яких святому благовірному великому князю Олександру Невському довелось правити Руссю, вимагали від нього не лише таланту правителя держави, але й непересічних особистих якостей. Для порятунку Русі св. Олександру потрібно було водночас проявити відвагу воїнську та смирення чернецьке.

Батьком св. Олександра був Ярослав (у святому хрещенні Феодор), “князь лагідний, милостивий та людинолюбний”. Йому першому довелось стверджуватись великим князем Київським в Орді. У рукописних святцях його записано до числа святих. Старший брат св. Олександра святий благовірний князь Феодор відійшов до Господа в 1233 р. у 15-річному віці. Після смерті Феодора його наречена Феодулія, дочка св. Михаїла Чернігівського († 1246 р.), замученого за віру в Орді, будучи юною княжною, пішла в монастир і прославилася в чернечому подвигу як преподобна Єфросинія Суздальська. Княжий постриг отрока Олександра, що ним князя посвячували на воїнське служіння Вітчизні, звершив свт. Симон, єп. Суздальський, один з укладачів Києво-Печерського Патерика, нетлінні мощі якого знаходяться у Ближніх Печерах Києво-Печерської Лаври. У 1236 р. св. Олександр був поставлений батьком на самостійне князювання у Новгороді, а в 1239 р. св. Олександр взяв шлюб. Ярослав благословив молодих Феодорівської іконою Божої Матері, яка, за переказами, була написана св. апостолом Лукою. З того часу ця ікона постійно була при св. Олександрі. Пізніше в пам’ять про нього її було взято з Городецького монастиря, де помер св. Олександр Невський, його братом, великим князем Василієм, та перенесено в Кострому. Нещодавно ця ікона Божої Матері, за особистою ініціативою В.Ф. Януковича, з Хресним ходом була пронесена всією територією України (з 13 вересня до 19 жовтня). Скориставшись зручним моментом — розрухою та хаосом, які панували в Київській Русі у зв’язку з татаро-монгольським нашестям, в 1240 р. шведи, відповідаючи на заклик папи, наважились розпочати хрестовий похід проти Русі. Очолив його майбутній правитель Швеції та засновник Стокгольма Ярл Біргер. Після молитви в храмі св. Софії 19-річний св. Олександр звернувся до своїх воїнів зі словами, що стали девізом для всіх майбутніх поколінь: “Не в силі Бог, а в правді”. І з невеликою дружиною та твердою надією на Бога князь пішов на ворогів. Напередодні битви сталося чудесне знамення: воїн Пелгуй, який стояв на варті, бачив на світанку човен, що плив по морю, і в ньому святих страстотерпців Бориса і Гліба в багряному одязі. І сказав Борис: “Брате Гліб, звели гребти, допоможемо родичу своєму Олександру”. Коли Пелгуй повідомив про видіння прибувшого князя, св. Олександр наказав нікому не розповідати про чудо, а сам, підбадьорений, мужньо повів військо на шведів. Згідно з літописом, Ангел Божий невидимо допомагав православному воїнству. Коли настав ранок, на іншому березі річки Іжори, куди не могли пройти руські воїни, була величезна кількість вбитих ворогів. За цю перемогу на Неві народ прозвав св. Олександра Невським. Остаточною ж поразкою хрестового походу можна вважати Льодове побоїще. У 1242 р. св. Олександр Невський на березі Чудського озера переміг німецьких рицарів. З цього часу ім’я св. Олександра прославилось на всій Святій Русі і, як говорить літопис, у всіх країнах, до моря Єгипетського і до гір Араратських, по обидва боки Варязького моря і до великого Риму. Не досягши своєї мети воєнним шляхом, папа робить спробу мирного запровадження унії на Русі. У 1248 р. його посли прийшли до св. Олександра Невського з такою пропозицією та викладом католицького віровчення. Св. Олександр Невський був єдиним православним правителем в Європі, який не пішов на компроміс з Католицькою Церквою. Проявивши свій військовий талант на заході, св. Олександр Невський такою ж мірою проявив мудрість державного діяча на сході. Тогочасні обставини примусили його всю свою подальшу діяльність спрямувати на укріплення дружніх стосунків з Золотою Ордою, що були необхідні для відновлення Русі. Незабаром його батька, великого князя Ярослава, отруїли під час його перебування в Монголії. Він помер в муках, лише на десять днів переживши св. Михаїла Чернігівського, з яким колись мало не поріднився. У 1252 р. велике княжіння отримує св. Олександр Невський і своєю політикою в орді добивається того, що формально перебуваючи в залежності від татар, фактично стає незалежною державою. Через виникнення в Орді політичної кризи та народного хвилювання в Суздальській землі, в 1262 р. св. Олександр Невський відправляється в свою останню дипломатичну місію на схід. У результаті, майбутнє Русі було врятоване і обов’язок перед Богом виконаний. Але й силі були віддані всі. Дорогою назад св. Олександр Невський смертельно захворів (є версія, що його, як і батька, отруїли). Не доїжджаючи до Володимира, князь-подвижник віддав свій дух Господу, прийнявши в Городецькому монастирі святу чернечу схиму з іменем Олексій. Це було 14 листопада 1263 р. А 23 листопада при похованні його в Рождественському монастирі було явлене Богом чудо. Коли тіло св. Олександра Невського було покладене в раку, економ Севастіан та митрополит Кирил хотіли розтиснути йому руку, щоб вкласти йому напутню духовну грамоту. І в цей момент князь, наче живий, сам простягнув руку і взяв грамоту з рук митрополита. “І охопив їх жах, і ледве відійшли від гробниці його. Хто не здивується тому, якщо був він мертвий і тіло було привезене здалеку в зимовий час?!”. Так прославив Бог свого угодника. І вже в 1280-х роках у Володимирі-на-Клязьмі починається вшанування Олександра Невського як святого, а загальноцерковне прославлення у Московській Церкві його відбулось за свт. Макарія на Московському Соборі 1547 р.

Святий преподобний Нестор Літописець 

Преподобний Нестор Літописець народився в 50-х роках ХІ сторіччя в Києві. Юнаком він прийшов до преподобного Феодосія (†1074, пам’ять 3 травня) і став послушником у Печерському монастирі. Постриг у монашество преподобного Нестора приємник преподобного Феодосія, ігумен Стефан. При ньому ж він був висвячений на ієродиякона. Про його високе духовне життя говорить те, що він у числі інших преподобних отців приймав участь у вигнанні біса з Микити Затворника (згодом Новгородського святителя, пам’ять 31 січня), спокушеного юдейським мудруванням. Преподобний Нестор глибоко цінував істинне знання, поєднане зі смиренням та покаянням. “Велика буває користь від учення книжного, – казав він, – книги навчають нас шляху до покаяння, бо від книжних слів набуваємо мудрість і стриманність. Це ріки, що напувають всесвіт, від яких походить мудрість. У книгах є незлічена глибина, ними втішаємося у смутку, вони є кермом стриманності”. В монастирі преподобний Нестор мав послух літописця. У 80-х роках він написав “Читання про життя і погублення блаженних страстотерпців Бориса і Гліба” у зв’язку з перенесенням їх святих мощей до Вишгорода 1072 року. У 80-х роках преподобний Нестор склав житіє преподобного Феодосія Печерського, а в 1091 році, напередодні престольного свята Печерської обителі, ігумен Іоан доручив йому добути із землі для перенесення у храм святі мощі преподобного Феодосія (пам’ять віднайдення 14 серпня). Головним подвигом життя преподобного Нестора було складення до 1112-1113 року «Повісті минулих літ». Надзвичайне широке коло джерел (попередні руські літописи та сказання, монастирські записи, візантійські хроніки Іоана Малали та Георгія Амартола, різні історичні збірки, розповіді старця-боярина Яна Вишатича, торговців, воїнів, мандрівників), осмислених з єдиної, суто церковної точки зору, дозволило преподобному Нестору написати історію Русі як складову частку всесвітньої історії, історії спасіння людського роду.

Інок-патріот викладає історію Київської Церкви в головних моментах її історичного становлення. Він говорить про першу згадку руського народу в церковних джерелах – у 866 році, при святому патріарху Константинопольському Фотії; повіствує про створення слов’янської грамоти святими рівноапостольними Кирилом та Мефодієм, про хрещення святої рівноапостольної Ольги в Константинополі. Літопис преподобного Нестора зберіг нам розповідь про перший православний храм у Києві (945 р.), про сповідницький подвиг святих варягів-мучеників (983 р.) і Хрещення Русі (988 р.). Першому вітчизняному історику завдячуємо ми свідоцтвами про перших митрополитів Київських, про утворення Печерської обителі, про її засновників та подвижників. В літописі дано богословське осмислення нашої історії. Духовна глибина, історична достовірність і патріотизм «Повісті минулих літ» ставлять її поряд із найвеличнішими творами світової писемності.

Преподобний Нестор спочив близько 1114 року, заповідавши печерським інокам-літописцям продовження своєї великої праці. Його наступниками у літописанні стали ігумен Сильвестр, ігумен Мойсей Видубицький та ігумен Лаврентій. Поховано преподобного Нестора у Ближніх печерах преподобного Антонія Печерського.

Святий преподобний Макарій Великий 

1 лютого – пам’ять святого преподобного Макарія Великого, Єгипетського (390-391).

Преподобний Макарій Великий народився в Єгипті близько 301 року. З любов’ю і старанністю доглядав він своїх батьків в старості, виконуючи заповідь про шанування батьків, і після їх смерті став абсолютно вільним від життєвих турбот. Під керівництвом досвідченого старця-монаха преподобний Макарій почав проходити безмовне чернече життя. Спочатку він поселився в пустинному місці недалеко від поселення, де жив, потім преподобний переселився на Нітрійську гору у Фаранській пустелі. Проживши три роки в пустелі, він пішов до преподобного Антонія Великого (+ 356 р.), батька єгипетського чернецтва, про якого чув, ще живучи в миру, і горів бажанням його бачити. Преподобний Антоній з любов’ю прийняв блаженного Макарія, який став його відданим учнем і послідовником. З ним преподобний Макарій подвизався довгий час, а потім, за порадою святого, віддалився в Скитську пустелю (у північно-західній частині Єгипту) і там так прославився своїми подвигами, що його стали називати «юнаком-старцем», оскільки, ледве досягнувши тридцятилітнього віку, він проявив себе досвідченим ченцем. Тут преподобному Макарію доводилося боротися з бісами день і ніч, і вони волали, що не можуть перемогти його, тому що він має велику зброю – смирення.

Коли святому виповнилося 40 років, він був висвячений в сан священика і поставлений настоятелем ченців, які жили в Скитській пустелі. У ці роки преподобний Макарій часто відвідував великого Антонія, отримуючи від нього повчання в духовних бесідах. Разом з двома іншими учнями преподобного Антонія преподобний Макарій сподобився бути присутнім при блаженній його смерті, і ніби як якийсь великий спадок, отримав посох преподобного Антонія, яким той підтримував в дорозі своє немічне тіло. Разом з цим посохом преподобний Макарій прийняв і дух Антонія Великого, як колись прийняв дух пророк Єлисей після пророка Іллі. Силою його духу преподобний Макарій робив багато чудес. Одного разу преподобний Макарій розмовляв з черепом головного язичницького жреця, який розповідав про свої муки, і про більш тяжкі і лютіші, яких зазнали ті, хто пізнав ім’я Боже, але відкинув Його і заповіді Його не виконував.

Внаслідок того, що до нього приходило безліч народу, преподобний Макарій мав мало часу, щоб в усамітненні вдаватися до богопізнання. Тому преподобний викопав під своєю келією глибоку печеру, куди він ховався від тих, хто постійно приходив до нього і порушував його богопізнання і молитву. Преподобний Макарій досяг таких успіхів у досягненні святості, що по його молитві Господь воскрешав померлих. Не дивлячись на таку висоту досягнутого богоуподібнення, він продовжував зберігати незвичайне смирення.

В роки царювання імператора Валента аріанина (364-378 рр.) преподобний Макарій Великий разом з преподобним Макарієм Олександрійським піддався переслідуванню з боку аріанського єпископа Луки. Обох старців схопили і, посадивши на корабель, відвезли на пустинний острів, де жили язичники. Там, за молитвами святих, отримала зцілення дочка жреця, після чого сам жрець і всі жителі острова прийняли святе хрещення. Дізнавшись про те, що сталося, аріанський єпископ був присоромлений і дозволив старцям повернутися в свої пустелі.

60 років провів святий Макарій в мертвій для світу пустелі. Найбільше часу преподобний проводив в бесіді з Богом, часто перебуваючи в стані духовного піднесення. Свій подвижницький досвід святий втілив в глибокі богословські творіння. 50 бесід і 7 подвижницьких слів залишилися дорогоцінною спадщиною духовної мудрості преподобного Макарія Великого. Найвище благо і мета людини – з’єднання душі з Богом, – основна думка в творіннях преподобного Макарія.

Преподобний дожив до 97 років, незадовго до смерті (+ бл. 390-391 р.) йому явилися преподобні Антоній і Пахомій, які повідомили радісну звістку про близький перехід його в блаженні небесні обителі. Преподобний почав готуватися до своєї смерті. Через дев’ять днів преподобному Макарію явився Херувим з безліччю Ангелів. Коли свята душа преподобного Макарія була взята Херувимом і піднеслася ним на небо, деякі з отців мисленними очима бачили, як біси на віддалі стояли і волали, що уникнув їх святий Макарій.

Коментарі не дозволені.