Історія Храму

Храм Живоносного Джерела має багату історію, яка нараховує близько 350 років. Вона розташована на південно-західній околиці Києва – житловому масиві Південна Борщагівка, що постав на місці колишнього села Братська Борщагівка. Місцевість ця відома була ще за княжих часів і тоді звалася Добрий Дуб. Згідно літопису, 11 травня 1167 року тут відбулася зустріч князів Ярополка Ізяславича та Володимира Мстиславича.
Вперше церква в ім`я Пресвятої Богородиці Живоносного Джерела у Братській Борщагівці була зведена, очевидно у сер. 30 – сер. 50 рр. XVII ст. (між 1632 та 1657 рр.), щойно після заснування самого села, що виникло на землях наданих “у вотчину” Київському Братському Богоявленському монастиреві козацьким гетьманом Іваном Петражицьким-Кулагою. Про це свідчив дарчий напис на старому Євангелії, подарованому у 1657 році нашому храму. Хто був ктитором церкви, тобто чиїм коштом її було побудовано, достеменно невідомо. Оскільки з-поміж усіх Борщагівок власне Братську було засновано задля утримання Києво-Могилянського колегіуму, що виник на базі школи Братського монастиря, то ж і історія храму найтіснішим чином була пов`язана з ними. Внаслідок цього, в церковно-адміністративному відношенні тривалий час церква також входила до складу Києво-подільської протопопії Київської єпархії. Впродовж XVII – XIX cт. територіально парафія Живоносного Джерела обіймала громади трьох Борщагівок – Софіївської, Микільської та Братської.
Найбільшу окрасу борщагівської церкви складав чудотворний образ Божої Матері, званої ще Борщагівською, що знаходився у окремому кіоті праворуч від іконостаса. Про час та обставини явлення цієї ікони не знайдено жодних письмових свідчень, хоч була вона дуже давньою, грецького живопису, і знаходилася у срібнозолоченій ризі. Свого часу, у ХІХ ст., на прощу до цього образу, особливо в літню пору, стікалася сила прочан з Києва й околиць, а щонеділі перед нею читався акафіст до Божої Матері. Згідно місцевого переказу, його було віднайдено сліпим ченцем, що мешкав на монастирському хуторі на місці колодязя, і цей чернець, помолившись, отримав прозріння.
Імена перших настоятелів церкви нам невідомі. Ймовірно, так чи інакше вони походили із середовища Братського монастиря і Києво-Могилянського колегіуму. Спочатку храм розташовувався на місці сучасного колодязя. З 1679 р. після того, як згідно наказу гетьмана Івана Самойловича, з Борщагівок силоміць було виселено місцевих жителів, на деякий час церква занепала, оскільки їй бракувало парафіян. З часом, поволі, село таки відродилося, і вже наприкінці 30-х рр. XVIII cт. постало питання побудови нової церкви, яка тоді, напевно, перебувала у занедбаному стані. Вдруге церкву Живоносного Джерела, зведено за одними свідченнями 1740, за іншими – 1747 року, за наказом митрополита Київського Рафаїла (Заборовського) “сумлінням та клопотом /ченців/ Києво-братського монастиря з добродіями”. Як і її попередниця, вона була дерев`яною й оточеною з усіх боків дерев`яним парканом.
Вочевидь, із спорудженням храму до нього було призначено і першого її відомого нам парафіяльного священика – о. Олексія Тимонова (~ 1710 р-н.), що прослужив тут до кінця 60 – х рр. XVIII ст. Йому допомагав пономар Василь Андріїв. Загалом, на той час парафія не була надто чисельною, приміром, сама лише Братська Борщагівка на 1760 рік нараховувала всього 100 мешканців та 10 хат, а на 1767 – взагалі 72 душі. В 1765 році до громади прилучилося кілька болгарських переселенчих родин, поселених тут за наказом російської імператриці Катерини ІІ, через що й місцевість, на якій був храм, отримала назву Бургари. Є також свідчення, що тоді ж на монастирських землях Братської Борщагівки знаходили тимчасовий притулок та захист повстанці-гайдамаки із Правобережної України, що на той час лишалася під владою Польщі. Причина полягала в тому, що до 1792 р. неподалік пролягав кордон з останньою.
З кінця 60-х рр. по 1781 рік священиче місце в храмі Живоносного Джерела займав о. Микита Довгопол (Довгополів), а протягом 70-80 – х років XVIII cт. дячком був «званія посполитого» Іван Костянтинів (Костенко). 15 серпня 1788 року на місце останнього було висвячено Михайла Тимоновського, нащадка священика Олексія Тимонова. Починаючи від 1781 року настоятелем церкви був Федор Филиповський (1752 –1831), який віддав п`ятдесят років свого життя нашому храмові. Отець Федір мав у селі власний будинок. 8 травня 1802 року його було піднесено до сану протоієрея. 25 жовтня 1806 року наказним пономарем до парафії було визначено Феодосія Барабаша.
При церкві у той час з`явилась парафіяльна школа з житловим приміщенням для дяка. В 1800 р. поруч церкви побудували велику дерев’яну каплицю над глибокою криницею, відомою з давніх часів. Як стверджував Л. Похилевич, на тому місці знаходився більш давній храм Живоносного Джерела, відомий у ХVІІст. Тоді ж, за давнім звичаєм, щорічно в перший недільний день після новомісяччя, звершувався хресний хід з церкви в цю каплицю, де в криниці освячувалася вода. Поряд знаходилась ще одна маленька капличка, теж із криницею, розчищеною в 1830р. У 1811р. було збудовано дерев’яну триярусну дзвіницю.
По смерті о. Федора Филиповського посаду настоятеля церкви обійняв протоієрей Іван Стенжицький (1794 р.н.), який правив у храмі з 1831 р. по 1839 рр. 6 липня 1835 року до церкви призначено стихарним дячком Данила Гущевича (1805 р. н.), а 1842 – Євфимія (Юхима) Василевського. 13 жовтня 1839 р. парафіяльним священиком борщагівської церкви призначено Федора Сікорського (1817 р.н. (служив по листопад 1858 р.)). В 1838 році місце церковного пономаря успадкував син попереднього пономаря Максим Барабаш.
В 1840 р. під церкву був підведений фундамент, а наступного року при ній силами та коштами Київської Палати Держмайна і місцевої громади було створено однокласне парафіяльне училище на 50 учбових місць, яке розташовувалось в окремому дерев`яному корпусі. За о. Федора Сікорського, в 1847 – 1848 рр., було оновлено вівтар, пономарку та ризницю, а під дзвіницю був підведений кам’яний фундамент. А у 1857 р., за планом цього ж священика, який був до того ж ще й непоганим маляром, було виконано розпис внутрішніх стін храму.
Від 19 листопада 1858 року на посаду настоятеля було призначено о. Лева Александровича (служив тут по 25 листопада 1867р.). Йому співслужив диякон Яків Василевський. Ремонт та невеликі переробки в церкві 1847 – 1848 рр. не дозволили повністю задовольнити нагальні потреби парафії. Кількість парафіян невпинно зростала: з 839 душ у 1838р., до 1217 – у 1866 р. (в той час, як у самій Братській Борщагівці – з 226 до 299). Дерев’яна споруда церкви, якій на той час було більше 120 років, стала потроху руйнуватись. До того, ж з року в рік зростала кількість прочан до чудодійної ікони Богоматері та до джерел з ”живою водою”. Внаслідок цього, рішенням Митрополита Київського і Галицького Арсенія, після огляду церкви Живоносного Джерела, 17 серпня 1861 р. було визнано за необхідне “побудувати на місці дерев’яної церкви нову кам’яну“. З цього приводу, 14 листопада 1862р. в Братській Борщагівці відбувся загальний “схід” сіл Софіївської, Микільської та Братської Борщагівок. Він ухвалив рішення Митрополита Арсенія і оголосив про збір пожертв на спорудження нової церкви. Після зібрання необхідних коштів, 1866 року почалося зведення нової споруди храму. Було створено парафіяльний комітет з будівництва, до складу якого увійшов і священик Лев Александрович в якості відповідального за фінанси. Наприкінці 1867 р., у розпал побудови храму, його було переміщено до іншої парафії (у м. Чорнобиль), а на священниче місце призначено Федора Федоровича Сікорського (1844 р.н.), сина вже згадуваного Федора Сікорського, одного з попередніх настоятелів. Комітету і сільським зборам запропонували ділянку землі під майбутню церкву поряд з існуючою. При цьому під знесення підпадали два парафіяльні будинки та школа. Після геологічних пошуків на ділянці забудови, було виділене та визначене точне місце для майбутньої церкви, яке розташовувалося в центрі парафії і було найвищим місцем у селі. Спорудження церкви було закінчено щойно 1872 року.
Храм було зведено в псевдовізантійському стилі, хрестоподібним в плані, п’ятибанним, з великою центральною банею і триярусною дзвіницею з шатроподібним завершенням над притвором. Дах – скатний, шатроподібний з жерсті на дерев’яному каркасі та із невеликим нахилом. До вівтаря примикали невисокі пономарка та ризниця. Цегляні стіни назовні було викладено під розшивку, а їх внутрішню поверхню – оштукарено. Пілястри та колони завершувалися майстерно виконаними капітелями, які збереглись і до сьогодні.
В 60-х роки ХІХст. причту була призначена невелика платня. До цього причт жив на пожертви прихожан, більшість ремонтних робіт велись на кошти громади.
1882р. до церкви було добудовано два бічних притвори, а фасад було прикрашено п’ятьма невеликими банями.
У період із 25 жовтня 1890 по 1911 рік парафіяльним священиком був о. Яків Бортовський. Його наступником (з 11.2.1911 р.) став його син – Микола Бортовський (1887 р.н.).
1912 року замість старого дерев’яного однокласного училища, збудовано цегляний корпус нового училища – двокласного – із багатою на той час бібліотекою.
Настали буремні часи Української революції та громадянської війни. З листопада 1917 року до квітня 1918 року дача Київської Духовної Академії, що розташовувалась тут, перебувала в руках селян, але церква продовжувала діяти. 1922 р. священство та громада церкви перейшли під омофор Української Автокефальної Православної Церкви. Храм відвідав Митрополит УАПЦ Василь Липківський. Наприкінці 1920-х років діяльність УАПЦ була заборонена, а більшість її священиків – репресовано. З цієї причини 1926 р. церкву Братської Борщагівки знову було підпорядковано Російській Православній Церкві Московського Патріархату. Відтак, відправи в церкві велись із перервами до 1935 р., відколи розпочалося її цілеспрямоване нищення атеїстично налаштованою радянською владою.
Прийшли сумні часи, як для всього українського народу, так і для Храмів – осередків духовності народу. Спочатку було заарештовано, а згодом і репресовано правного священика Миколу Бортовського. Були знесені бані, дзвіниця, пограбоване церковне майно, ікони. Без сліду зникла чудотворна ікона Божої Матері Живоносного Джерела, яка була особливо шанованою місцевою святинею протягом декількох століть. Після таких атеїстичних погромів, згідно постанови президії Київської Міськради від 29 травня 1936 р., храм було взагалі закрито на підставі того, що мовляв “церква не функціонує з минулого року, а релігійна громада розпалася й бажаючих поповнити п`ятдесятку нема”. Перед самою війною були також зруйновані каплиці з колодязями над чистими джерелами, відомими з вікопомних часів.
Спершу приміщення храму планувалось використати під культосвітні потреби, але згодом це питання вирішили цілком в дусі того часу – тут влаштували колгоспне зерносховище. Духовне життя парафії поновилося, як це не дивно у 1941 році, із початком тимчасової німецької окупації, клопотанням священика Івана Лазаровича Коваленка та громади. Було знов відкрито церкву. В цей час її перейменували на храм Казанської ікони Божої Матері, очевидно з причини втрати намісного образу Живоносного Джерела. Отець Іван прослужив при ній включно до 1960р.
В 1968 р. церкву остаточно закрили, а приміщення віддали фабриці кінопрокату. Потім його передали на баланс Центрального Парку Культури та відпочинку. Дирекція парку намагалась знову влаштувати тут клуб. Будівлю колишнього парафіяльного училища було зруйновано в 70-х роках при будівництві житлового масиву.
В 1980-х же роках, коли тривала інтенсивна розбудова Південної Борщагівки, міська влада вирішила використати будівлю колишнього Храму Казанської Ікони Божої Матері під центр дозвілля молоді. За рішенням № 98 від 03.02.86р. виконкому Київської міської Ради народних депутатів приміщення церкви передавалось міській раді ДСТ “Спартак” з наказом провести капітальний ремонт будівлі із пристосуванням під підлітковий клуб. Проектом передбачалось оббудувати останки церкви, що збереглись, двохповерховою частиною з підвалом, над склепінням передбачалось створити деяку подобу купола. При цьому стіни церкви частково руйнувалися, їх пластика знищувалась. Церква мала бути похована в обіймах клубу фехтувальників “Олімпія”. Будівельні роботи з 1987р. проводились генеральним підрядником – ВО “Електронмаш”, але виконувались вони незадовільно через погане фінансування.
В той самий час місцеві православні громади неодноразово звертались до влади колишнього Ленінградського району з проханням про повернення їм будівлі колишньої церкви. Врешті, 24 березня 1992р. Рада народних депутатів району ухвалила рішення про передачу недобудованого центру “Олімпія” місцевим громадам УАПЦ та УПЦ, згідно їх прохання. Прийшов для Храму час підняття з руїн, час повернення. В 1995р. в приміщенні центру розпочав богослужіння храм Казанської ікони Божої Матері Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ КП).
27 березня 1996р. до парафії призначено нового настоятеля – протоієрея Валерія Семанцо. З цього часу і почалось невпинне відродження однієї із святинь українського народу, відбудова нашого Храму.
У зв’язку з перебудовами та руйнуваннями, яких зазнала будівля церкви, що втратила свій первісний вигляд, для її відбудови необхідно було провести значні дослідження.
Передусім було проведено величезну дослідницьку роботу, для того, щоб зберегти рештки вцілілої будівлі, а згодом розпочалась робота з власне відбудови. На допомогу прийшло багато православних віруючих. З купольної частини храму зняли металеву конструкцію, а у середині храму на висоті трьох метрів обрізали металеву доріжку, з якої судді та глядачі мали б спостерігати за фехтувальним боєм. Вивезли біля 1000 куб. м. ґрунту. Робота кипіла, і вже восени 1996р. в добудованій частині із західного боку храму, де планувалось раніше приміщення для лекцій, був влаштований тимчасовий храм, в якому почали звершуватися богослужіння (тепер це – нижній храм, присвячений Казанськїй Іконі Божої Матері).
Перед настоятелем і будівельниками постало питання: яким бути храму? Він був збудований для жителів навколишніх сіл, тобто на невелику кількість парафіян. Але колишня Братська Борщагівка перетворилася на великий масив і тому місткість старого храму не могла задовольнити потреби його жителів. Враховуючи це та фінансові можливості було розроблено проект, в якому реконструкцією було передбачено збереження існуючих приміщень і витрати на будівництво були зведені до мінімуму.
Протягом 1997-98 років споруджено дві башти у східній частині храму та малі бані на них, а також дзвіницю. 5 листопада 1998 року встановлено центральну баню, схожу на блакитне зоряне небо. І знову залунали дзвони, закликаючи людей до молитви, до відродження. У церкві з 1998 року о. Валерію співслужать священики Богдан Тимошенко та Роман Музика. Щороку на храмове свято спочатку Казанської ікони Божої Матері, а відтепер – Живоносного Джерела нашу парафію відвідує Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Його парафія святкує на Великодньому тижні, у Світлу П`ятницю.
4 листопада 1999р., на храмове свято Казанської Ікони Божої Матері, на центральній бані встановлено Великого хреста, який освятив перед тим єпископ Вишгородський Даниїл (Чокалюк).
16 березня 2002 року відбулося освячення храму Живоносного Джерела, яке здійснив Святійший Патріарх Київський і всієї Руси Філарет. За відродження і відбудову церковної святині Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет нагородив настоятеля храму протоієрея Валерія Семанцо митрою. Храм став центром Святошинського благочиння УПЦ КП.
При Храмі вже шостий рік працює недільна школа для дітей. Тут діти вивчають Біблійну історію, Закон Божий, вчаться любити своїх ближніх, свій народ. При храмі створена бібліотека духовної літератури, утворений інернет-сайт www.hram.kiev.ua і діє благодійна їдальня, яка щодня годує немічних та пристарілих.

Коментарі не дозволені.