Борщагівські євреї-шинкарі

У другій половині 16 – першій половині 17 століття в маєтках польських магнатів в Україні і в Білорусії було багато єврейських винокурів, пивоварів і шинкарів, які жорстоко постраждали під час визвольної війни на чолі з Богданом Хмельницьким у 1648-51 роках. Після угоди між Польщею і Московією 1667 року єврейські шинкарі змогли знову оселятися у Правобережній Україні , в той час як на Лівий берег, що відійшов до Московії, євреї не допускалися, і єврейські шинкарі з’явилися там знову лише в кінці 18 – на початку 19 століття . У Польщі та Литві в останній третині 18 століття 15% єврейського міського і 85% єврейського сільського населення – загалом близько п’ятдесяти тисяч осіб – було зайнято у виробництві і продажу спиртних напоїв.

Єврейські шинкарі стали невід’ємною частиною життя міст і сіл, що посилювало ворожість до них і взагалі до євреїв з боку місцевого населення. Єврейських шинкарів звинувачували в споюванні і борговому уярмленні селян. У 17-18 століттях у багатьох маєтках Речі Посполитої селяни громили єврейських винних орендарів. Після 1648 року, коли почався економічний занепад у Польщі, ворожість місцевого населення до єврейських шинкарів посилилася. У Польщі до кінця 18 століття, особливо після погромів, учинених гайдамаками у 1768 році, євреїв-шинкарів стали звинувачувати в негативному впливі на суспільство, а також в занепаді міст і злиднях сільського населення. Борщагівки, як колишні козацькі села, що знаходилися біля річки Ірпеня (кордону з Польщею), були активно задіяні в цей процес: серед місцевих теж траплялися гайдамаки. З поділом Польщі єврейське сільське населення і єврейські шинкарі стали об’єктом нападок також і російських властей, що звинувачували їх в злиднях і моральній деградації місцевого селянства; політика скасування єврейських шинків, розпочата в незалежній Польщі, була продовжена російською адміністрацією. Обмежуючи єврейську торгівлю спиртними напоями, російська влада, проте, нерідко використовувала євреїв для збільшення державних прибутків. Так, в 1811 році уряд віддав євреям на відкуп державний продаж вина й горілки в селах. У 1845 році були введені правила про єврейське виробництво і торгівлю спиртними напоями в тих місцях, де євреям дозволено проживання. Згідно з цими правилами, євреям-купцям всіх гільдій дозволялося брати на відкуп питні заклади в містах та містечках, однак в казенних селах і на відстані двох і більше верст від міської межі господарями та іншими службовцями цих закладів могли бути тільки неєвреї. Євреям було заборонено продавати – особисто або через християн – спиртні напої в розлив в селах і на хуторах, служити там в питних закладах і навіть проживати в шинках, корчмах тощо. Витіснення євреїв із шинкарства призвело до падіння цін на відкупних торгах; в низці випадків взагалі не знаходилося охочих взяти відкуп. Колишні монастирські Борщагівки: Братська, Микільська, Михайлівська та Софійська, мали на своїх територіях шинки ще з часу володіння ними згаданих київських чернечих обителей. Але після конфіскації майна монастирів (1786 року) шинки стали державною власністю. Тому євреї містечок тодішнього Київського повіту почали виконували роль посередників у збуті державою вино-горілчаної продукції, адже селянам, навіть «казенним», тобто державним, законодавчо заборонялося здійснювати торгівлю у шинках.
Документ 1808 року, що зберігається у Державному архіві Київської області,
(фонд 1, опис 336, справа 376) містить відомості про євреїв-орендарів («посєдєльцев») Київського повіту, які були приписані до містечок («штетлів»), але тимчасово (терміном на 3 роки) мешкали у згаданих селах, де заробляли шинкарством.

Так на аркуші 18 йдеться про Братського шинкаря. «У селі Братській Борщагівці – посиделець Тевель Давидович Лазарєв, що забажав приписатися у місті Василькові міщанином. Жінка його Бася, дочки Сура, Лея та Естер, а також син Іцко». Лазарев мав право із родиною мешкати і працювати у Братській Борщагівці до 1810 року, після чого мусив повернутися до свого містечка.

Аркуш 18. У Микільській Борщагівці на таких самих засадах шинкарював Бень Іосійович Жидоставський, із Богуслава. З ним жили: дружина Фрейда та сини – Пейсах та Ізек.

Аркуш 34. У Михайлівській Борщагівці – Лазер Лейбович Дабе, з Васильківського повіту, Білоцерківського кагалу. Жінка – Хаіна та дві доньки (імена не зазначено).

Аркуш 42. У Софійській Борщагівці було 2 орендарі. 1. Неєман Шапсович Лабунський, зі Сквирського повіту, Паволоцького кагалу. Дружина його – Шифра. 2. Мошко Юдкович Кляпповський з Таращі. Дружина – Фрейда. Син – Шміло. Дві донькі (імена не зазначено).

Шинки, зазвичай, влаштовувалися на майданах – у центрі села, або біля важливих доріг. Так у Софійській і Микільській Борщагівках вони могли бути біля Білгородського шляху, що проходив поруч, а у Борщагівці Братській – неподалік церкви. Хоча безпосередніх свідчень цього поки що не виявлено.

Опубліковано у Статті. Додати до закладок постійне посилання.

Коментарі не дозволені.