Введення у храм Пресвятої Богородиці

Свята на честь Пресвятої Богородиці в нашому церковному календарі посідають перше місце після свят Господських. Головне завдання Богородичних свят – це показати нам велич, гідність і святість Пречистої Діви Марії, Її роль у відкупленні людського роду та заохотити нас до її вшанування і наслідування. Найбільші Богородичні Свята, такі як Різдво й Успіння, говорять нам про перші та останні хвилини Її життя на землі. Ця подія, яка нам висвітлює дитинство Пресвятої Богоматері – це свято Введення в храм, яке святкуємо 4 грудня. В багатьох Богослужіннях воно має назву: «Вхід у храм Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії». Свято Введення хоче нам відкрити деякі таємниці з дитячих років Пречистої Діви Марії, Її виховання у святині та Її приготування до найвищої гідності: бути Матір’ю Божого Сина. Розмірковуючи про це свято, звернімо нашу увагу на три речі: на його історію, його особливості Богослужіння та його духовне значення для нас.
Святе Євангеліє нічого не говорить нам про подію Введення в храм Пресвятої Богородиці. Це свято, як і свята Різдва й Успіння Божої Матері, засновано на традиціях Церкви й на апокрифічних книгах, передусім Протоєвангелії Якова і Євангелії Матея (Матвія) “Про Різдво Пречистої Діви Марії”. З цих джерел довідуємося, що батьки Пречистої Діви Марії св. Йоаким і Анна, бувши бездітними, дали обіцянку, що якщо в них народиться дитина, то віддадуть Її на службу Богу у Єрусалимський храм. Господь Бог вислухав їхні молитви і дав їм доньку. Коли їй виповнилося три роки, батьки привели Її до храму і віддали в руки первосвященика Захарії, батька св. Іоана Предтечі. Тут Пресвята Богородиця перебувала тривалий час аж до заручин з святим Йосифом.
Свято Введення належить до 12-ти великих свят. Воно має один день передсвята чотири дні післясвята. Про нього маємо згадки від V-го ст., але треба було аж кількасот років, поки воно стало загально поширеним по цілому Сході. З проповідей на цей день Константинопольських патріархів, Германа (715-730) і Тарасія (784-806), виходить, що свято Введення було встановлено у VIII столітті. Синайське Євангеліє VIII ст., котре подарував до монастиря святої Катерини імператор Феодосій ІІІ (715-717), між дванадесятми згадує і свято Введення. Це свято мають і грецькі Богослужбові книги з ІХ-го століття. Від ІХ ст. його починає святкувати вся Східна церква. Синайський Канонар (збірник церковних законів) від IX-X ст. подає свято Введення під такою назвою: «Свято Пресвятої Богородиці, коли вона була приведена в храм Божий, маючи три роки». Типікон Великої Константинопольської Церкви (IX-X ст.), хоча не подає ані апостола, ані євангелії на це свято, але день 4 грудня позначений як: «Собор Святої Богородиці, коли була передана своїми батьками і приведена у храм Господній маючи три роки». Евергетицький Типікон з XI ст. має службу Введення. Службу на цей свято склали Григорій Нікомедійський (IX ст.), Василій Паґаріот і Сергій Святогорець.
На Захід свято Введення прийшло досить пізно – аж наприкінці XIV ст., а в половині XV ст. поширився по всій Європі.
Про що нам сповіщає свято Введення? Яку духовну науку нам дає? Свято Введення говорить нам найперше про радісну жертву св. Йоакима й Анни. Вони, свою в Бога вимолену донечку, самі приводять до храму на службу Богу. На каноні утрені свята у 8-ій пісні читаємо: “Анна колись приводячи Пречистий Храм (тобто Діву Марію) у дім Божий, голосно промовила і з вірою сказала до священника: «Прийми сьогодні, дитину Богом мені дану, введи її у храм твого Творця і радісно співай йому: “благословіть усі діла Господа”".
Та не тільки батьки радісно приводять свою дитину на Службу Богові, але й Марія радісно йде за голосом Божим і своїх батьків. Як святі Йоаким і Анна, так і Марія є для нас чудови прикладом радісної жертви і служіння Богові.
Може ще ніколи ціла Христова Церква, не переживала такого великого браку покликань на священиків, монахів і монахинь, як сьогодні. Дух матеріалізму й секуляризму щораз більше й більше проникає в наші родини, тому щораз менше й менше маємо молоді, охочої на жертву й посвяту для Бога, своєї Церкви й народу. Щораз менше в нас, батьків, що за прикладом святої Анни були б готові сказати нашій Церкві: “Прийми дитину, Богом мені дану”.
Брак духовних покликань у народі веде до повільного завмирання Церкви й духовного життя її вірних, бо духовний стан – це серце й душа Церкви.
Дух жертви в родині для Бога і своєї Церкви – це дуже важливий чинник у плеканні покликань. Без духа жертви нема любові ідеалів, бо жертва – це мова любові. Тому батьки повинні одразу, від колиски, виховувати своїх дітей до жертовеості й посвяти.
Та, на жаль, сьогодні небагато таких християнських батьків, які плекали б духа жертви в родині та ідеал духовного покликання. Зате багато в нас батьків, що в зародку вбивають голос покликання у серцях своїх дітей.
Майбутнє української Церкви й народу в дуже великою мірою залежить від того, як наші батьки виховають своїх дітей. Нам необхідні батьки, які за прикладом святих Йоакима й Анни радісно благословили б своїх дітей на досконалу жертву для Бога, своєї Церкви й народу. Нам необхідна духовна молодь, що за зразком Пречистої Діви Марії радо йшла би за Божим голосом на службу Богу, Церкві й народу. І тільки тоді зможемо сміливо дивитися в майбутнє нашої Церкви й народу.
З нагоди свята у нашому храмі були відправлені урочисті богослужіння.

Опубліковано у Статті. Додати до закладок постійне посилання.

Коментарі не дозволені.