Преподобний Паїсій Величковський

28 листопада Православна Церква вшановує пам’ять преподобного Паїсія Величковського.
Цей подвижник народився 21 грудня 1722 року в Полтаві в родині українського священика Івана Величковського та його дружини Ярини. В Святому Хрещенні отримав ім’я Петро.
Хлопчик виховувався в глибоко побожній православній родині, адже його прадід, дід, батько і брат були священнослужителями Полтавського Свято-Успенського Собору. Бабуся була настоятелькою Покровського жіночого монастиря, а мати на схилі років теж прийняла постриг в цьому монастирі з іменем Юліанія.
У чотирирічному віці Петро втрачає батька і весь тягар виховання лягає на матір. Ще з дитинства хлопчик мав лагідний і в той же час твердий і незалежний характер. Людські кривди він сприймав як свої власні та вже тоді прагнув до особистої свободи.
У сім років мати віддала його до соборної школи, але він провчився там лише два роки й вирішив зайнятися самоосвітою. Згодом він багато читає окрім Святого Письма, твори Іоана Золотоустого та Єфрема Сирина, а також книги про аскетичні подвиги пустельників. Вже тоді в Петра з’явився потяг до чернечого життя.
Коли йому виповнилось 13 років, помер брат Іван — настоятель Успенського собору міста Полтави і мати вирішила йти з ним до Києва та просити митрополита Рафаїла (Заборовського) залишити місце брата за Петром. Митрополит прийняв їх лагідно, відразу ж проекзаменував Петра, залишився ним задоволений і видав йому грамоту на Полтавську протопопію, але за умови закінчення юнаком Києво-Могилянської академії.
Згодом Петро став слухачем молодшого відділення академії. Це були якраз ті роки, коли там навчався майбутній видатний український філософ – Григорій Сковорода, який був однолітком Петра.
У стінах духовної школи Петро подружився з однодумцями й вони, збираючись разом проводили час в душевних розмовах про чернецтво, пустинножительство, присягаючись один одному не постригатися і не жити в багатих монастирях. Петро став відвідувати дуже багато київських святинь, особливо Печерську лавру. Навчаючись у третьому класі академії, він ходив у Китаївську пустинь і просився в ченці. Запросивши до келії, настоятель скиту тричі просив Петра сісти на стілець, однак той залишався стояти біля дверей. З погляду настоятеля це було недосконале смирення. Він пояснив молодому спудею, що в його душі не видно й сліду чернечого улаштування, ані послуху, ані покірності і що справжній чернець на всі докори має відповідати: «Пробач, отче святий, согрішив». Довелося повертатися в академію, але в майбутньому преподобний не раз розповідатиме про це, як про належний урок для послуху.
Восени 1739 року Петро залишає академію і відправляється на батьківщину Преподобного Антонія Печерського – до Любечського Антоніївського монастиря.
6 серпня 1741 року у Медведівському Свято-Миколаївському монастирі (тепер Черкаська область) він прийняв постриг з іменем Парфеній, проте братія, немовби помилково, почала називати його Платоном. Спроби змінити це за допомогою ігумена ні до чого не призвели і він так і залишився Платоном.
Невдовзі цей давній козацький монастир був закритий уніатами і монах Платон опинився в Києво-Печерській лаврі, де йому дали послух гравера і різьбляра в майстерні.
Згодом живе у Молдововлахійському Трейстенському скиті, скиті Керкул, після чого, влітку 1746 року, прибуває на Афонську гору. Обійшовши всю гору, він не знайшов для себе наставника та почав подвизатися сам. На четвертий рік його подвижництва до Афону приїхав молдавський старець Василій, який, на прохання Платона, постриг його в схиму з іменем Паїсій та порадив створити монастир. Відтоді до Паїсія почали приходити нові подвижники. Переважно вони були виходцями з Молдавії, Волощини та України. У 1758 р. після 12-літнього перебування на Афоні Паїсій був рукоположений на ієромонаха. Безперервне розширення обителі й різноманітні гоніння змусили отця Паїсія покинути Святу Гору. 1763 року він із 64-ма монахами покинув Афон і знайшов пристановище на Буковині, поблизу Драгомирни, у монастирі Святого Духа. Отримавши дозвіл від Молдавського митрополита на поселення, старець Паїсій швидко налагодив чернече життя за правилом спільного життя святителя Василія Великого і преподобного Федора Студита.
На першому місці у низ завжди було Богослужіння. Братія співала на два кліроси: правий – слов’янською мовою, лівий – молдавською. Також вони займалися господарством та працювали у полі.
Понад двадцять років перебував отець Паїсій у Драгомирні, але коли закінчилася російсько-турецька війна, він вимушений був переселитись разом із братією в Секуль. Тут Паїсій Величковський взявся влаштувати при монастирі школу перекладацької літератури. Однак за указом митрополита, отець Паїсій став ще й настоятелем в сусідньому Нямецькому монастирі, залишаючись одночасно і настоятелем монастиря в Секулі. У новій обителі він влаштував лікарню-шпиталь і притулок.
У 1793 р. у Москві було видано слов’янською «Добротолюбіє» в перекладі Паїсія Величковського.
У 1794 році старець Паїсій, прийняв Святе Причастя та, не назвавши імені свого наступника з настоятельствай віддаючи все на волю Божу, преставився 28 листопада 1794 року на 72-му році життя.
Похований він був у головній церкві Вознесіння Христового цього ж монастиря. Канонізований Православною Церквою 1988 року.
Частка мощей преподобного Паїсія Величковського є у нашому храмі: у релікварії Всіхсвятського приділу.

Опубліковано у Статті. Додати до закладок постійне посилання.

Коментарі не дозволені.